Ніч під Івана Купала

(З народового оповідання)

Є квіток багато різних:
Рясту, маку, васильків,
Руж пахущих, кийлів ніжних,
І барвінку й нагідків.

Ми їх садимо и кохаєм;
Але квітка є й така,
Що й самі ще ми не знаєм,
Чи була чия рука,

Щоб її колись зірвала
І додому донесла,
Наспід в скриню заховала
І, як злото, берегла.

Йди під час в діброву темну,
Де та папороть росте,
Що на Йвана в ніч таємну
Сутим золотом цвіте.

Наша мати нам казала.
Що як тільки забажать,
То її під ніч Купала
Можна іноді зірвать.

Грицю, Грицю! Женихався
Те во мною і прохав.
Щоб мій батько не впинався
Та мене тобі віддав.

Але ти дощенту бідний,
Найостанній з голяків,
Так мене за тебе рідний
Оддавати не схотів.

Я ж тобі кажу: зумію
Сій біді запомогти;
Бо запевне розумію,
Як до шлюбу нам дійти.

Слухай, Грицю, каже дівка,
Слухай, серденько моє!
Ось минається Петрівка
І Купало настає.

Йди в діброву, в саму пущу,
Де ніколи не зорить
І як папороть найгущу
Знайдеш, ти її приміть.

А настане ніч Купала, —
Тую ніч не прогляди
І поки ще мла не впала —
В ліс до папороті йди.

Може, будеш ти бояться?
Нічогісінько не бійсь!
Стане диво принижаться,
Ти свитиною прикрийсь,

Та мерщій перехрестися,
То воно, не знати як,
Згине геть; а ти дивися,
Все дивися на кущак,

Поки ту не вбачиш квітку,
Що засяє у траві;
А побачиш — в тую мітку
Киньсь до неї та й зірви.

Ухопнеш — не смій глядіти,
Швидше в пазуху ховай
І нікому ж в цілім світі,
Опріч мене, не давай!

Я ту квітку у долоню
Вріжу й зараз заживе;
Отоді мій батько доню
Вже твоєю назове!

А хто тую квітку має,
Той нічого не роби;
Бо вона запевне знає,
Де заховані скарби.

Ті, що в землю заривали
Запорожці в казанках.
Ми тихенько, щоб не знали
Люди, вийдемо на шлях,

Знайдем скарба з талярами,
Заберем його вночі,
І в селі між дукачами
Станем перші дукачі.

От ми купимо будинок,
Добрих коней, поля край;
Днище, гребінь ї починок
Прямо з хати викидай.

Не надіну я серпанка;
Геть кожух і свиту геть
Одягнуся, як міщанка,
У кораблик і керсет.

А як що, то розходжуся
Ще й не так я: ти в жупан,
Я у сукню наряджуся, —
Я — як пані й ти — як пан!

Слуха Гриць, роззявив рота
І не може розібрать,
Що се буде за робота —
В лісі папороть шукать.

Але він любив дівчину,
Він любив її й кохав
І ні на що б, як перлину
На землі не проміняв.

«Не журись: добуду квітки;
Хоч у пеклі, а знайду
І зірву те диво з вітки;
Не знайду ж — і не прийду!»

Ходе Гриць мій по долині;
Обійшов чимало пущ
І знайшов-таки в дубині
Темний папороті кущ.

Положив до його мітку,
Щоб на Йвана не шукать,
А мерщій чудову квітку
Ухопити та й тікать.

Саме те було в суботу,
Під Купала. Гаснув день,
Люди кинули роботу,
Достигли люльки з кишень,

Тютюном понабивали,
Запалили, потягли,
За ворітьми посідали
Та й балакать почали.

Молодички теж сховали
Ті, що мазали, щітки
І нові поодягали
І запаски, й сорочки.

Сіло сонце. На майдані
Сяйні огнища горять
І дівчата заквітчані
З парубками гомонять.

Одного Грицька не видно:
Він давно з села побрів
У діброву і завидна
Коло папороті сів.

Перш воно собі нічого,
Поки темно не було.
А стемніло — округ його,
Наче вітер, — загуло.

Гриць понурився та й слуха,
Ще й заплющиться хотів,
Коли баче — повзбіч вуха
Сич лупатий пролетів;

Під вершинами діброви
Морок падати почав;
Занявчали в листях сови;
Пугач «пугу» закричав;

Кажани пішли черкатись:
Так їх хмарою й летить...
Гриць було оборонятись,
Далі плюнув та й мовчить!

Став куща свого глядіти,
Щоб, як тільки зацвіте,
Ту ж хвилиночку вхопити
В руку диво золоте.

Довго марно він дивився:
Не було ніде квіток;
Коли баче: загорівся
Зразу сяйний вугільок.

Він мерщій перехрестився,
На куща спрожогу впав,
За квітинку ухопився
Та за пазуху й сховав.

Як піднявся ґвалт і галас,
Як завило сто чортів!
Не злякавсь козак, та зараз
Взяв та все і похрестив.

Зникла вмить нечиста сила;
Всяка погань, баче Гриць,
І не знать куди злетіла:
Ні чортів нема, ні птиць!

Веселіше стало Грицю;
Взяв він люльку запалив,
Заховав гаман і крицю,
Йде до шляху із кущів.

Йде та й дума: чорнобривка,
Може, й досі ще не спить;
Що ж подіється, як дівка
Золоту квітинку вздрить?

Мабуть, вибігши із хати
Та побачивши мене,
Обіймати й милувати
Зараз з радощів почне!

Підожди лиш, Грицю, трішки:
Не в колясі ти сидиш;
А поки додому пішки
Дійдеш, може, дещо вздриш.

Отже й справді: в тую пору,
Як тягло його в село,
Глянув він на небо ігору —
Там нічого не було;

Глянув вниз, та і злякався.
Перед ним страшеними змій
По дорозі простигався:
Кігті гаком із-під вій.

Очі полум'ям горіли;
Хвіст, як ціп, об землю бив;
Чорні щелепи хрустіли,
З рота злий язик шипів,

Гриць мій дума: «От дожився,
От пропав я задарма!»
Коли се перехрестився —
І страховища нема!

Він тоді давай тікати;
Добігає до села,
Та прямісінько до хати,
Де Марусенька жила.

А на те й сама Маруся
Зустріч парубка біжить.
Як присікалась: «Добувся?
Де ж та квітка, де лежить?»

Він мерщій рукою квітку
Витяг з пазухи й віддав
Та у тую саму мітку
Цмок її — й поцілував.

А воно те й не Маруся,
Бач, нечистий диво звів –
У Марусю обернувся
Тай й квітинку ухопив.

Ухопив, зареготався,
Крикнув: «Що се ти — упивсь?
Ти було б не цілувався,
Та мерщій перехрестивсь!»

Спершу Гриць, як і, жахнувся;
Маца в пазусі своїй.
Оглядівся, повернувся,
Потім став якийсь чудний;

Бігом кинувся в дубину,
Та й пропав… Після того,
Чув і я, через годину
Люди бачили його,

Що ходив він, божевільний,
По діброві та кидав
Округ себе погляд пильний:
Квітку десь чи що шукав.