Ледащиця

І
Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна,
говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до
гапличка. Ходить, було, як намальована.
І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, — і кріслечко, і
столичок, усе як слід, по-панськіи. Було, пані кам'яних цяцьок понаставляє,
чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї і собака з міді
кований, і зайчик череп'яний, мережані ушка. Все те ні до чого, а вкупі воно
блищить і на очі навертається, і рябіє — аж б'є. А найдорожча штука-висів у неї
на стіні пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями
на руці, — її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панії з
гостей, кожному пані оповістить: «Се мій татонько покійничок!»
Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде
якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: «Це мій батько — князь!»
Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: «Ото, як мій батенько живий був, — ось із
його малювання, — не знала я біди!» А третьому, щирому й молодому хлоп'яті: «Що,
— каже, — те світове — і вельможність, і багатство? От був мій панотець — князь,
великого чину дойшов...»
Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не
згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки
будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна — того
вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких в тім будинкові:
створчаті вікна, рундучок з піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже.
Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких:
до будинку одна, друга до хати. Серед двору гілляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, — з
того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й
панії було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали,
то пісеньок співали...
Не гадки нашій панії по такому життю...
II
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іваньковських панів... Жила
я в батька-матері, — боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені!
Оженився наш пан, і взяли мене на вслугу до молодої панії. А вона, ся вже моя
пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць або й більше, догоджає
їй. От як стала вона жалкуватись:
— Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасте ви мені яку з ваших?
— Чому ні? Беріть собі, котру схочете.
То вона і взяла мене, і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене і
батько і мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у
світі.
Жила я в панії років з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далі, як уже
столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти
пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім сього двору, не було
ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, — тільки оцю молодицю з дочкою
до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко
десь були вони завдаті, і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе
забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що: якось-то ними
князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у
місті, щоб не збаламутились за вільність Проти неї, зайшовши у ради, в совіти з
городянами.
Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка — Настя. Не великомовна була та Чайчиха,
не привітна: якась хмара повила її навіки. Чи пані свариться, чи б'є (бо хоч
пані і не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спідницю дарує або хустку —
Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина здається з неї,
поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем
блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік
і в щасті, то часом смуток обіймає — не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!..
Ні!.. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом
прокинеться лихо. Часом одно слово... А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у
годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки
пам'ятатимеш...
Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі
порається.
— Горпино! — кажу. — Ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так вам, мабуть,
бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й
одказала:
— Чому ні?
— Господи! — кажу знов. — Як я колись молодого віку жила в батька, в матері!
— А я, — каже, — вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Та й змовкли ми.
— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.
— Ні, мене взято з сім'ї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи
пізнали б, упослі мене побачивши!.. Та не бачили — вмерли.
— А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?
— З того села, де я жила з панами, з Горієвки. Дворак був.
— І довгенько ви жили з ним?
— Півроку.
— Господи! І не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?
— Сп'янчивсь і вмер.
По сім слові вийшла з хати, і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.
III
Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з
тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить.
Настя щебече з сусідчиною дівчиною. Жила проти нас міщаночка. Сирітка була,
Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси
довгі, великі, чорнорусі, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела
собі, щебетлива, і голосочок був у неї — наче струмочок прудко біжучий. Дуже
вони з Настею любилися: як сестри рідні — все, було, вкупці. Діла небагато в
Насті: ще тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А
Горпина все сама, все мовчить.
— Горпино! — кажу, — чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було
б...
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
— А на мене, — говорю, — то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує
абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу...
— А дитина то п'ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе... На те воно молоде
в бога!
— Що ж! — кажу;— добрий чоловік пожалкує!..
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина в неї була хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа...
Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що
в неї за пісні, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а
що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі
тихенько, зітхне, та й годі; а весело — всміхнеться. Ні, воно було у горі, то
сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого
серця, щирого, киплячого... От і росла вона, і виростала.
IV
А Чайчиха щодалі, усе вона хмурніша — от мов хмара чорна. І замічати я стала, що
вона почала кудись ходити. Увечері пізно якісь до неї люди приходять, і довго
вона з ними говорить. Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде
у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий,
і питає, чи дома пані. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на
хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась.
До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тільки мені рукою махнула.
Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась,
стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов
якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле
словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе
слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і,
сховавши в кишеню: «Не бійтесь, — каже, — нічого не бійтесь!» Пані йому дякує,
до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: «Знала я, знала!»
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.
Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.
Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.
— Ти, молодице, вільності шукаєш?
А вона:
— Я.
— Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще —
негарно буде!
Та й пішли.
Хочу я їй слово сказати... та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на
руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться.
V
Господи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо
два. А Настя мені якось і каже:
— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона мені,
маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала!
Веселіша вона тоді була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як
тепер... Розказує, було, мені прядучи казки, як наші батьки вільними козаками по
Дніпру жили, і пісень гарних про ту старовину співала.
А я їй говорю:
— То чого ж се ти й собі, Настусю, усе думаєш?
— Та все мені, — каже, — давня воля сниться, чогось мені невпокійно: усе чогось
дожидаю, сама не знаю чого... І думки мої мішаються, і сон мене не бере; а засну
— все сниться, що на волі!..
VI
А Настя вже шістнадцятий рочок починає. Пані гаптувати її учить, шити: розумна,
жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: пані зраділа та чужу роботу
почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусідку-молодицю; вона
гарно шиє», та й дасть Насті пошити. І добрі гроші вона брала, й багато роботи
їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце
од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселі дівочі, ще б молоденькій
порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побігати,
любих речей, проти місяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Інша, кажу,
поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скільки вона сліз вилила,
боже мій, світе мій! Станула як віск. Ясні очі веселі стемніли, і стала вона
похмура, як її мати.
VII
Якось пані пішла в гостину і нікого з столовників дома не було. Ми з Чайчихою,
упоравшись у хаті, пішли до Насті. А Настя шила у паниному покої. Увійшли, а
дівчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.
— Що тобі, Насте? — питаю.
А Чайчиха тільки глянула на дочку, нічого не сказала й сіла.
— Що тобі?
Настя мені в вікно показує, на улицю киває.
— Що там, голубко?
— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собі, на божий світ дивляться, а я
отут над чужою роботою пропадаю.
— О, пташко! — я вмовляти. — Хіба в їх горя немає, в тих людей!
— То що — горе? Я горя не боюся... Мені гірш: я не знаю ні горя, ні радощів; я
мов камінь тут каменію!
Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пісня відома, — і головою не
поведе.
Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже:
— Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене.
Що тут мені їй говорити!
— Ти, Насте, не журися, не плач... А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться
до матері, як ухопить її за руки:
— Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла... моє серце
схне!
— А що я тобі казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли
тут хтось — шам, шам!
— Пані, — кажу, — пані!
А вона в двері.
VIII
— От, — крикне пані, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!
Бере сорочку в Насті, дивиться:
— Та ти й не шила, мабуть, нічого, га?
— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.
— А гав ловити, то в тебе й не болить тоді голова?.. Ледащице! У матір удалася!
Може, й тобі на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..
А сама на порозі стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.
— Я її годую, я зодягаю, я її на світі держу, а воно, ледащо, мені робити не
хоче!
— Може, собі роблю? — каже Настя, да так-то вже гірко каже тії слова. — Може,
собі заробила що?
— Ти мені смієш так одвітувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.
— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажіть дякувати!
— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вік тобі лиха!
— Нехай буде!
Гляну я — пані у гніву, розгорілась. Гляну на дівчину — бліда, грізна, сама
розпач гіркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!
Та, на наше щастя, столовники надійшли. Пані випхала тоді Настю за двері.
— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить мені. А за що? Що не
школено по-хазяйській, не бито, як у інших. О, мій татонько! — зиркав на
мальованого князя, а в самої очі такі зробились, як у його, в самої така морщина
між бровами. — Чи думав ти, чи гадав, що твоя доня — княжна — мусить із тою
негіддю поганитись, клопотатись!
А столовники їй:
— Та годі вам клопотатись! Чи стоїть того ледащо, щоб ви себе турбували? Нумо
вечеряти!..
Життя наше, життя! Молодого віку робиш-робиш, а сам в убожестві, в ганибі, — і
такеньки старість нахопиться... По чім вас, молоді літа, згадувати?..
IX
І вже в нас у хаті ні мови, ні говірки. Чутно з покоїв, як там сміються,
говорять, жартують голосно.
Пані, було, на картах столовникам долю вгадує або що розказує, іноді співає, — і
все про якогось друга милого співає: «Чому друг не любить, забуває, чому не
буває...» Себто свого пана згадує, чи що...
А в нас тихо. У печі палає. Я в кутку, Настя у другому, понура. Чайчиха коло
печі, як хмара, хибається, робить.
Убіжить, було, сусідочка-дівчина до Насті:
— Настусю, йди-бо до нас! Поговоримо... Чого така смутна? Коли вже тебе пані не
пускає, то ти тим не журись; а ось як годинонька вільна, то собі й погуляй,
надолужи, що втеряла!
— Не надолужу, сестрице, не надолужу! — скаже гірко так, аж та, весела
щебетушечка, голівку схилить, зітхне і змовкне.
Коли ее так уже почалося: як вечір, то й нема Насті. І так було не два, не три
вечори.
Одного вечора ми й спати полягали — її нема. Удень її не бачили: робила при
панії, а ввечері знов зникла. Не лягла Чайчиха, сидить ї дожидає дочки. І я собі
не сплю: сумно мені такеньки, мати божа!
І от іде вона вже вночі, вже зорі поперед нею мерхнуть. Іде вона, а мати стріча
й питає:
— Де була, дочко?
А голос у самої, як струна перебита...
— Не питай мене, моя мати! Не питай! — одкаже їй Настя. І задзвеніли слова її по
хаті, як плач...
І почне Чайчиха:
— Що се ти робиш, дочко? Що ти собі задумала? Чи не на мою голову безталанну?
А дочка лягла; лежить — німа, мов убита.
— Де ти була? Де ти була, дочко? Ні просьби, ні грозьби не чує — німа.
Х
На другий день увечері Чайчиха біля воріт зажидає. Вибігла дочка, вона її за
руку:
— Куди йдеш? Вернись!
Завернула, привела до хати, і цілісінький вечір просиділа Настя у кутку, руки
схрестивши, дивлячись у землю, слова не промовивши.
І вже так пішлося: аби мати не догледіла — дочка втече. Як вже не просили, як не
благали — нічого не сказала. Ми й слідком за нею слідкували, — іде вона,
оглядається, а загледівши, що її доганяють, побіжить, як полетить на крилах: не
дожене і молоде, не то що підбита мати або й я. Ані сліз, ані слів не чує, не
вважає.
Як-то сумно було в нас у хаті! Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця, було, не
промовимо любого. Я було й хочу озватись до матері або до дочки, — не зважуся,
хіба тільки подивлюсь на їх.
Одного вечора сидимо ми з Чайчихою в хаті. Пани вже спать полягали, усе тихо.
Насті нема. Довгенько сиділи ми. Тільки й чути, як вітер у садку зіллям колисає
та соловейко свище-щебече.
Коли знеобачка Настин регіт почувся. Аж ми іздригнулись. Я злякалась... А Настя
розчахнула двері з гуком, стала на порозі й сміється. В хаті каганець
ледве-ледве світив. Стоїть вона така червона, очі горять! Стоїть і сміється.
Мати проти неї стала, дивиться. І от Настя почала... та так весело, що мені
сумно-сумно:
— Матусенько моя! Мабуть, ви мене дожидали? Ось дочка прийшла... Чого дивитесь,
мамо? Хіба мене не пізнали? Се я... Мені весело...
Та ступила й захиталась... Боже мій! Світе мін! Се ж вона п'яна!
Хитаючись, прийшла до столу й сіла.
— Ну, моя матінко! Ізнайшла вже я чоловіка, що мене визволить... Напевно вам
говорю, що визволить... Будемо вільні, станемо жити, на самих себе робити,
будемо за його богу молитись... Хоч він тепереньки й зневажає мене і од людей
мене не криє... та нехай! Я йому, матінко, дякую, я йому, матінко, низенько
кланяюсь у самі ноги... Він бумагу мені напише... Пані не має права жодного на
нас! У неї землі, мовляв, немає... Ми ж, моя матінко, козачого роду... Як-то нам
застряти у неволі вічній... Ні, він нас визволить... І її визволить (на мене
вже). Весело мені, як-то вже весело, мати моя рідна!.. А засмучуся — він грошей
мені дасть... я горілки куплю... і зорі ясні в голові в мене світять!..
І так-то вона говорить і сміється, а Чайчиха тільки слухає, не зводячи з дочки
очей похмурих...
Заснула Настя, на стіл схилившись... І каганець ізгас... Темна їх ніч покрила.
XI
І з того часу щовечір вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то і вдень
уп'ється. Постерегла й пані: гнівалась велико, соромила її і матір: «Ти — мати:
чому не впиняєш?»
Замикали Настю — вона, було, таки втече; чи дверима, чи вікнами, а втече. Лає
пані, б'є, а вона було:
— Нехай, нехай! Уп'юся — все забуду, весело буде!
Чого вже пані не робила! Було як ще твереза Настя, то пані умисне її перед
столовниками соромить: «От дівка, от золото, от ледащиця!»
А Настя ніби й не чує. Сміються вони, і вона ще всміхнеться. Втомилася вже й
пані сердившись: «Хоч удень же роби мені добре, ледащо! Нехай тобі всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечері тільки пустила, — вона й зникне до
ночі.
XII
Найшлася в Насті дитинка... таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» — застогнала і, затулившись
руками, заплаче. А давно вже вона не плакала... Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже
на дочку не дивиться, то й дитину не привітить, та підношу до неї тихенько.
— Бог... — кажу, — дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, і понуро... Дивиться,
дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, — каже, — горе да горе...».
Я й собі кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привітали — сумом та плачем!
І росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя
стала більш іще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене і дитину
попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твій тато не прийде одвідати?.. Шкода його
дожидати: не прийде! Що йому? Він і не спитає ніколи... А ти мене, янголятко, не
клени». Отакі, було, слова промовляє, а сама до дитини всміхається і ладки їй
б'є. Б'є ладки, — сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею
грається... Як же твереза, то зроду не підійде до дитини, не гляне — біжить
геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Насті два дні, чи що, господи! Билась вона, кричала,
наче її гарячим залізом пекли: «Ой, пустіть мене, пустіть! Або з мене голову
здійміть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вічная... Помилуйте
мене, пустіть! Уп'юся я, своє лихо засиплю... А в тверезої — лихо обік мене
сидить, лихо мені в вічі дивиться!»
А пані все не велить пускати та жалкується столовникам: «Які сі люди п'яниці!
Мабуть, вони вже іншу істоіу мають, не таку, як у нас... Гляньте — молодесенька,
а вже впивається! Ледащиця, та й годі!.. Пхе! А дитя своє зовсім занедбала, —
пропадає дитя».
А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей ні сорому, ні совісті, ні душі десь
немає!»
Да так і судять собі, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
XIII
А дитинка тихо дійшла... одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати;
входжу — у хаті темно, бо надворі нахмарило, далеко грім одгримує, вітерець
заліг десь, тиша...
Входжу, дивлюсь, а дитинка вже очицями поводить. Я до неї кинулась,
перехрестила. Воно зітхнуло разочок, і душечка її одлетіла... Ні Чайчихи, ані
Насті не було дома. Я дитинку обмила, прибрала, стіл заслала і на столі її
положила. Збігала — свічечку купила, засвітила в головках... ручечки їй
зложила...
Прийшла Горпина, перехрестила, поцілувала холодну онучечку і довго стояла над
нею, довго. Прийшла й Настя, весела й п'яна.
— Що се таке? — каже. — Дочка моя вмерла? Дочко, дочко малая! Рученьки мої
холоднісінькі! Личенько моє прив'яле! — сама бере її за ручечки, цілує, у
голівку цілує. —Яке ж німе! Колись-то квилило тихенько — тепер німе... Так отеє
ти вмерло?.. Добре, донечко, добре! Їй же богу, добре!
А сама слізьми обсипається, наче й горює, й радіє чогось разом.
Коли схопиться хутенько:
— Горілки треба, горілки! Люди будуть: ховати доню прийдуть!.. Чи прийдуть же?
Що ж? Все треба горілки... Побіжу!
І побігла, і до ночі не верталась. А ми тут розгорили труночку, прибрали,
зіллячком уквітчали. Уночі Настя вернулась. Знов дитину за ручечки брала, знов у
голівку цілувала. Коло труночки й звалилась, і заснула, і все: «Добре, добре, їй
же богу, добре!» Все те слово промовляла.
А вранці прокинулась, побачила труночку, — іздригнулась, збіліла.
— Умерла! — промовила, наче вона того й не знала, забула. До дитини, а я її
одводжу:
— Насте! Насте!
— Пустіть! — гримнула. — Нехай подивлюсь! Я ще не бачила її досі, до самої
смерті її...
Дивилась-дивилась, якось тихшала все, ніби сумирялась, та й вийшла з хати.
Ми й поховали дитинку — її не було; а потім, як уже прийшла, — прийшла того
вечора твереза і біла-біла, стомлена така прийшла, — нічого в нас не питала...
Після сього ще гірш запила.
XIV
Не день же й не два таке життя велося... матінко, два роки! Коли Настя разом
покинула пити, нікуди й кроку з двора не йде; а сама така тривожна! В лиці
міниться, здригається, труситься, — от начеб вона собі смерті чи... волі ждала!
Питаю — мовчить. І так три дні. На третій день увечері промовила слово:
«Обманив!»
— Насте, голубко, — кажу їй, — що тобі таке? Скажи ж мені, моя безталанна!
— Що мені зробити? Я піду до його, піду... Або я його з світа зведу, або сама
зійду. Він мене впевнив, що в понеділок волю пришле... Піду, піду, хоть задушу
його... Може, полегшаєВирвалась у мене з рук та й побігла. Я за нею, сама старій
кричу: «Лихо, горе буде!»
А стара тільки головою кивнула, ніби й не ждала іншого.
Біжу я та кричу: «Насте, Насте! Пожди мене! Я з тобою хочу йти... Я тобі поможу
у всьому».
Не слухає, біжить. Мусила я додому вернутись.
Нема Насті до ночі; нема уночі; не прийшла і вдень. Посилала пані шукати. Шукали
ми, не знайшли.
Коли так, на другий уже день, в обідню добу, іде вона і два москалі її
проводять.
Кинусь я до них:
— Голуби мої сизі! Що ви з нею робитимете?
— От баба здуріла! Певно, всі ви дурного роду! — каже мені сухенький, жовтенький
москалик, розмахуючи бумагою. — От і ся, — на Настю показує, — тут їй воля, тут
би їй вибрикувати, а вона останній розум згубила.
— Яка воля? — питаю, не розуміючи.
— А вже ж вільна буде! От яка!.. Вже порішили. Який панич гарний за неї просив!
А другий москаль:
— Еге! За стару не попросять! Пропадай стара!
І жартують такеньки межи себе. А Настя йде біла як хустка, ні журлива, ні
весела, — от мов з каменю.
Вибігла Чайчиха. Кажу їй — віри не йме і слухати не хоче. А пані перелякалась:
то за тим знайомим шле, то за другим, плаче, ради просить, жалкується. А ми
чекаємо — ждемо: чи смерть, чи воля бідолашним буде. Колотилось в нас такеньки
аж тиждень. Зовсім уже порішили, що ми вільні, а все пані пускати нас не хотіла
— та мусила вже.
От як зібрали нас в останній раз та об'явили, що ми всі вільні, у руку бумагу
дали, вийшли ми за ворота панські, — як заридає тоді Чайчиха!.. Ридає, ридає
так, господи! Та тільки приказує: «Ой, світе мій, світе мій милий, світе мій
красний!»
Зійшлися сусіди, товплються на улиці, оступили, поздоровляють нас, самі з нами
плачуть, а нас умовляють.
А Чайчиха їм на те:
— Сестриці! Брати! Родина! — так-то вже величає їх! — Не бороніть — нехай
поплачу! Я двадцять років не плакала!
І так вона вимовила, що всі знов дрібними сльозами вмилися.
Як я тоді на неї глянула, тоді я тільки й побачила, які в неї очі добрі, який
усміх ласкавий, — наче то не Чайчиха передо мною мовчуща, понура... А далі як
схаменулась вона, як глянула на дочку, охмурніла і осмутніла знов тяжко. А Настя
стоїть, на всіх, на все дивиться та шепче:
— Я вже сьогодні випила, — шумить мені в голові...
А далі:
— Люди добрі! — простогнала. — Чи я вільна, чи я тільки п'яна?..
XV
Настина подруга давня, ота Кривошиенківна, прийняла нас до себе в хату.
Зібралось ще скільки добрих сусідочок туди до нас та радимось. Тільки Настя — як
сіла в кутку, як схилила голову, — немов замерла так.
— Насте, — кличемо, — іди лишень до ради, порадимось.
— Голова болить! — одказала.
На другий день ще гірше вона занедужала; вже з того дня й не вставала. Танула
вона як свічечка. Нікого не пізнає, дивиться страшно і все за голову себе хапає.
— Горить, горить! — каже.
На п'ятий день підвелась, хустки шукає, зривається ніби куди бігти.
— Насте, куди се?
— Горілки хочу!.. Піду! Піду!
Мати заплакала, — просить:
— Доню моя, схаменись!
— Пустіть мене, пустіть!
— Куди ж тебе пустити! Ти на ногах не встоїш... Ляж!
— То вбийте мене, вбийте! — крикне, ламлючи руки.
Положили її знов на ліжко. Почала, вона кидаться, почала стогнати, кричати:
— Я вільна, вільна!.. Ну, добре!.. І вільна, і п'яниця, і ледащо!.. Де ж мені
прихилитись, де? Добрий хазяїн вижене: «П'яниця, ледащо, треба її з свого двору
вигнати!» — скаже і вижене... і добре зробить.
К ночі вже з сили зовсім вибилася, — тільки стогнала стиха та просилась:
— Не женіть мене, не женіть, — нехай я хоч трохи одпочину! Матінко, я ж ваша
дитина, — не женіть!
Усе їй привиджується, що її женуть. І дитину свою згадувала.
— Сховайте, сховайте мою дитину, — шепче, — вона вже давно вмерла!
Так опівночі піднялась на ліжку...
— Зима люта! — вимовила. — Куди ви мене женете?
І впала...
Се вже її останнє слово було...