Сафат Зінич

Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного
некрута[1] б'ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине,
не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я
вже і вдав. А пан майор наш і розсудили:
— Тобі,— кажуть,— не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку[2] підеш до
полку.
От і пішов.
Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки
зайшли.
Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах
собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї,
не такі як у нас, чи що.
А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич
звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й
не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера,
чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись.
А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да
на старості літах довелось збідніти. Слабовита була — ув одно лежала. А діточок
не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі,
знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в
личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто
з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і
скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води
внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя
рибочка, було аж плаче: «Чи отсе вас, — каже,— бог з неба до нас, бідних,
послав, чи що?»
Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко
звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то,
мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного вечора не видить, то і
вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були
заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом
собі слово дають, а відтак аж побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за
Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабуть.
Одної днини йдемо ми від бефелю[3], аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо,
аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу
лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за
лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і відповістили:
— Янко,— кажуть,— відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя
Карадіча, коли знаєте.
— Чи так? — каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не
сказав.
Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.
У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами
хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.
Увечір збирається і Сафат.
— А ви куди оце? — питаю.
— На весілля,— каже,— іди принеси мені доброго вина відро та колач! — а сам
кинув мені червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. «Що тут робити?» — думаю я собі.
Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю.
— А там що таке? — питаю людей.
— Сафат Зінич застрелив молодого,— уповідають. Я закаменів.
— А де ж він? — кажу (Зінич оце).
— Пішов сам до арешту,— кажуть.
Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік
тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль!
— Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?
— За правду, товаришу! — промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.
Жовняр раз був.


[1] Некрут — рекрут, новобранець.
[2] Обрихтунок — військове навчання.
[3] Бефель — служба.