Павло Полуботок

Полуботку-Полуботку,
Наказний гетьмане!
А хто ж тобі гетьманськую
Булаву дістане?
Полуботку-Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти підіймешся
За козацьку волю?
Полуботку-Полуботку,
Рідная дитино!
А як же ж ти ізійдешся
З вражим Вельяміном?[2]

Не питайте, хто Павлові
Булаву добуде,
Є у нього Україна,
Є у нього люди.
І пішли вже Семен Рубець
І Василь Биковський[3],
Лиш чекайте, що то скаже
Цар Петро московський,
Нема царя в Московщинї,
Десь у Тегерані[4];
Але посли й туди за ним —
І вже в Астрахані.
І за море, за Хвалинське[5],
Листи посилають
Та у царя серед бійки
Гетьмана благають.
А тим часом і Вельямін
Листи посилає[6]
Та до царя московського
Стиха промовляє:
«Що робити, — каже, — царю,
З тими козаками?
Либонь, вони хотять знову
Битись з москалями!
Шумить-гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич[7]
З Маркевичем[8] грають».
І подумав цар московський,
Та й із Тегераня
Серед зими свої листи
Шле до Астраханя,
Та й і каже українцям:
«Почекайте, люди,
Повернуся в Московщину —
Тоді все вам буде!
Але за то й мене тепер
Послухайте, діти,
І п'ятнадцять мені тисяч
Козаків пошліте!
З Милорадичем пошліте
В Ладогу п'ять тисяч,
А з Маркевичем до Хреста
Пошліть десять тисяч!»[9]
І пішли сумні козаки,
Нічого діяти...
«Зато, — кажуть, — ми гетьмана
Будем живо мати!»
Та не ворон же то чорний
Із соколом б'ється,
То Вельямін з Полуботком
За права дереться.
І обидва Петра-царя
Просять розсудити.
І говорить цар московський:
«Нічого робити!
Треба, — каже, — Полуботка
В Петропіль[10] зазвати
І тут йому по-московськи
Правду розказати!»
І з Савичем[11] і Чарнишем[12]
Павла викликає,
Але Павло послів собі
Вперед посилає.
І прибули у Петропіль
Посли молодецькі:
Полковники Данилович
І Петро Корецький.
Бунчуковий Володьковський
І судець Грабенко,
І військовий з ними писар
Завзятий Ханенко[13]
І прибули у Петропіль
Та й говорять: «Царю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми нашу кару;
Судці твої московськії
Нас добра не учать,
Багатого обдирають,
А бідного мучать.
Козаків за хлопів мають
І гризуть гетьмана...
А чи ж так то, ясний царю,
Було за Богдана?..
Ти говориш, що Хмельницький
Сам царям прирадив,
Щоб московський воєвода
На Вкраїні рядив;
Але Павло Полуботок
Не ховає слова,
Він говорить: «Що там, — каже,
Батькова умова!
Спершу, царю, піднови ти
Нашу давню волю,
Щоб ми самі судилися
Помежи собою;
Щоб ні стольник, ні боярин,
Ані воєвода
Не питали, не судили
Нашого народа;
Щоб козаки самі собі
Розправу чинили,
І, де три їх, щоб два собі
Третього судили.
І всі царі московськії
Теє право знали
І за нього своє слово
Царськеє давали.
Та й ти давав, ясний царю,
Як ізбирав раду,
Як давав нам у гетьмани
Пана Скоропаду[14]
Чого ж тепер на Вкраїні
Воєводи .стали,
Чого права козацькії
И вольності пропали?!»
Незабаром за послами
Й Павло прибуває
І з Чарнишем і Савичем
К царю підступає.
Підступає, дає листи,
Просить за Вкраїну,
Але, знати, й Павло прибув
В лихую годину:
Ані Петро, ні бояри
За нього не дбали,
Його листи за Вкраїну
Під сукном лежали.
І чекає Павло місяць,
Ба й другий чекає,
Ба й чекає місяць третій —
Цар не закликає.
«Почекай же, — Павло каже,
Їдна мені доля,
Але стане й тобі хроном
Козацькая воля».
І останнє своє слово
Цареві готовить;
І приходить з старшиною
І до нього мовить:
«Знаю й бачу тепер, царю,
Що ти без причини
Підійнявся на погибель
Мої України.
І всі царськії укази
Хочеш попалити,
І всі вольності козацькі
Хочеш потопити.
І козаків, як худобу,
На роботу гониш,
І над ними «Вічну пам'ять»
По болотах дзвониш...
І гетьмана обирати
Нам не позволяєш,
І судити судців своїх
З Москви посилаєш!
І нас судять без закону,
Без всякого права;
Чи вже ж тобі за то, царю,
Буде яка слава?
Але нехай мені буде
Вільно і сказати,
Що нічого тобі, царю,
З України ждати.
Україна — не дитина,
Вона волю має,
А вільного не неволя —
Правда пригортає.
Тепер кажи мені, царю,
Хоч залізо терти,
Хоч у тюрмі холоднії
Із голоду мерти;
Усе їдно мені, царю,
Тілько б не видати,
Як та бідна Україна
Буде пропадати!..»
І стиснув Петро зубами.
«Шкуру, — каже, — здерти!»
Але трохи одумався:
«В тюрму аж до смерти!»
І у тюрмі Петра й Павла
Разом з старшинами
Обіллявся Полуботок
Дрібними сльозами...
Обіллявся не за себе,
А за Україну
Та за своїх товаришів,
Що без долі гинуть.
Та не довго ж Павло плакав.
Заслаб, помирає...
Цар доктора посилає —
Павло виганяє.
«Нащо, — каже, — життя моє
Назад повертати,
Коли я не можу долі
Батьківщині дати?»
Петро сам іде до нього,
Щоб перепросити,
І дає йому лікарство,
Просить його пити.
Але Павло Полуботок
Йому промовляє:
«Дармо, царю; ти не вернеш,
Що вже погасає...
Живо-живо Павла й Петра
На світі не буде,[15]
Тоді обох нас розсудять
Правдивії люди...»
8 июня





[1] Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660 — 1724) — наказний гетьман
Лівобережної України (1722 — 1724), у 1706 — 1722 pp.- чернігівський полковник.
Прагнучи зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і
забезпечити за нею монополію гноблення трудящих України, домагався від царського
уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації найвищого
адміністративного органу України — Малоросійської колегії, створеної 1722 p. з
наказу Петра І у Глухові. Ув'язнений Петром І, помер у Петропавловській фортеді
в Петербурзі.
[2] Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин,
середній між полковником і генералом), президені Малоросійської колегії.
Відзначився службовими зловживаннями.
[3] І пішли вже Семен Рубець i Василь Биковський... — Після смерті гетьмана І.
І. Скоропадського (1646 — 1722) П. Полуботок послав військових товаришів С.
Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана.
Проте посли до царя не були допущені.
[4] Heмa царя в Московщині,||Десь у Тегерані... — У 1722 — 1723 pp. Росія вела
війну.з Іраном.
[5] І за море, за Хвалинське... — У староруських літописах Хвалинським
називалось Каспійське море.
[6] Aтим часом іВельямін||Листи посилає... — С. Вельямінов особисто зустрівся а
Петром І 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722
p.
[7] Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщик, за походженням
серб, у 1715 — 1726 pp. — гадяцький полковниц.
[8] Маркевич — лубенський полковник.
[9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тися
ч!» — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних
валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого
Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безкоштовно і через важкі умови
роботи масами гинули або ставали каліками.
[10] Петропіль — Петербург.
[11] Савич Семен — генеральний писар України.
[12] Чарниш (Черниш) — генеральний суддя.
[13] Ханєнко Микола Данилович (1691 — 1760) — український поміщик, генеральний
хорунжий (1741 — 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і
заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході
російського війська на Крим. Написав щоденники «Діаріуш» та «Щоденник
генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 — 1753 pp.», які містять відомості з
історії України 20 — 50-х років XVIII ст.
[14] Скоропада — І. І. Скоропадський.
[15] 15 Живо-живо Павла й Петра На світі не буде..." — ГІ. Полуботок помер 29
грудня 1724 p., а Петро І — 8 лютого 1725 p.