Пісня русалок

Ми не бажаємо срібла ні злата;
Танці та пісні — наша охота;
Нащо нам срібло? — хвилі біліші;
Нащо нам злото? — піски жовтіші.

Як рибки — в хвилях весело граєм;
Як пташки — в лісі пісні співаєм;
На дні дніпровськім наші світлиці;
Там-то русалки, наші сестриці.

Ліжка в світлицях шовком покриті —
Та ні з ким ліжка нам розділити…
Прийди, козаче, ясної ночі,
Дай цілувати карії очі!..

На білім світі серце заб'ється —
Язик ворожий з серця сміється;
А ми, русалки, зради не знаєм,
Вас, молоденьких, щиро кохаєм.

1832 р.
Читати

Афоризми

Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує
*
Сидіть дома, на покої
Не пристало козакові.
*
Є й такі: не найде толку – буде тихо;
Не найде ж точки – лихо!
*
Поки багат,
То поти й сват.
*
Сова хоть спить, та кури бачить.
*
Хоть вовк линяє,
Та норов не міняє.
*
Як Смерть далеко,
О Смерті думать легко,
А стане за плечима, –
У всіх нас страх з великими очима.
*
Хто сам собі дає зарік –
Пропащий чоловік.
*
Хто робить – той мовчить; а вірять Крикунам.
*
Чобітку!..
З ногою не сварись,
Бо Чобіт без ноги ні к чорту не годиться.
*
Кому вдалося раз збрехати,
Тому вже віри більш не ймуть.
*
У кого що болить,
Про те й кричить.
*
А ти б, Метелику, не дуже-то гордився,
Бо ти недавно сам з гусениці вродився.
*
Хто добре робить – той не хвалиться нікому.
*
Забув... А не забув набити брюхо
І чарки не поніс за вухо!
*
Хто вище злізе – дужче пада.
*
Жартуй собі, шути,
Та миром не мути.
*
Мор, голод і війна – то страшні людоїди;
А ще страшніші – злі сусіди.
*
Усякий знає:
Хто солодко живе – той гірко умирає.
Читати

Чорноморець

То не сірий туман
З Чорномор’я підняв —
Піднімаються гуси то сірії;
То не хмару снігів
Буйний вітер навів —
Піднімаються лебеді білії.
Кричать гуси: ґел! ґел!..
А за ними орел
Іспускається з хмари високої:
«Не тікайте вгорі,
Гуси сірі мої!
Підождіте орла, мої любії!
Я не бити лечу,
Розпитати хочу:
Чи не бачили ясного сокола?
Чи не стрітили ви
Богатир-голови,
З Чорноморії доброго молодця?» —
«Коло моря убит
Чорноморець лежить;
Його ручки лежать на три штученьки,
Його ніжки на згляд
Край дороги лежать;
Крізь реберця — трава пробивається.
Серед степу того
Ніхто к тілу його
Із живої душі не ласкається;
Тільки ластівки три,
З-під сідої гори,
Пригортаються: першая ластівка —
Мати рідна рида;
А другая — сестра;
Третя ластівка — жінка покійного.
Де матуся рида —
Там кровава ріка
Протікає до моря глибокого;
Де рідненька сестра —
То вже річка пройшла
І просохла, не влившись до моря;
А де жінка була —
І росиці нема,
І зав’яла трава край покійного».
Читати

Убійство

На заході раннє небо
Мов кров’ю залито;
Прийшли вісті до милої,
Що милого вбито...
Не на війні його вбито —
Затягнено в жито,
Червоною китайкою
Рученьки прикрито,
Зеленою оливою
Очиці залито.
Прилетіла зозуленька —
На головку пала,
Та випила оливоньку,
Та й заворкувала:
«Такі очі, такі брови,
Як у мого пана!..»
Десь узялась його мила,
Голубонька сива,
Та підняла китаєчку,
Та й заголосила:
«Чи ти, любий мій, упився,
Чи з коника вбився,
Чи за мною молодою
Гірко зажурився?»
— Я не впився, моя мила,
З коня не звалився.
За тобою молодою
Я не зажурився.
Сподобав я чужу жону —
Удівоньку милу:
Половили брати її
Та й звели в могилу!..
Читати

Рибалка

Після бурі дівчинонька
З Дону воду брала:
«Чиє хвиля веселечко
К берегу примчала?

Чи того рибалоньки,
Що вірно кохала,
Що від нього до зіроньки
Ніченьок не спала?..»

Пливе човен — та вже його
Вода затопляє;
Та на човні знайомого
Рибалки немає.

Буйний вітер з дальніх сторон
Хвилю наганяє;
Понад Доном чорний ворон
Кряче й промовляє:

«Ой покинув рибалонька
Човник і весельце
Та затопив у Донові
Вірненькеє серце».

Ой утопив рибалонька
Та й мовив річима:
«Пливи, човне й веселенько,—
Де вірна дівчина!

Нехай човен мені буде
Замість домовини;
Хай весло поставлять люде
Хрестом на могилі!»
Читати

Подражаніє Горацію

Щасливий в світі той, хто так уміє жить,
Як наші прадіди живали:
Волами рідними дідівський степ кроїть,
Довги затилка не згинали.
Не кличе барабан впівніч на розбиття,
На море човна не спускає,
Не тягне брата в суд; чуприною сміття
З порогів панських не змітає.
А хто на хуторі розсаджує садок,
Дорідні вишеньки кохає,
І ножиком кривим до яблуньок, грушок,
Спиливши, різочки щепляє;
Розлігшись на траві в сопілочку сурмить
І за волами наглядає;
Або із щільників в лип’янку мед сочить,
З овечок вовницю зстригає;
Або, як блідную покаже осінь твар
І спіла овощ пожовтіє,
Він трусить яблука і сушить на узвар,
Та на зиму озиме сіє;
Або, розлігшись, спить під дубом на траві;
Під боком річечка лепече,
В леваді пісеньок співають косарі,
І соловеєчко щебече;
Або, як на Різдво притрусить землю сніг,
Річки морозець постинає,
Зібравши парубків, за пояс взявши ріг,
З собаками вовків ганяє;
Або, розкинувши зрадливі тенета,
Кругом проліска обставляє,
А там з усіх країв кричать: га-ту! га-та!
І заєць в сітку застряває...
І на ніч для зайців він сітку заставля
(І все сусідові без шкоди...)
А блисне зірочка — він з добиччю чвала
До жінки, діток, до господи.
Він тільки що на двір, а жінка на поріг —
Його із радощу вітає,
Вечеря на столі — а дітвора, як рій
На матку — батька обсідає.
Як смачно на печі, забравшись на черінь,
Після охоти відпочине!
Як завтра весело покине свій курінь
І знову до роботи кине!..

1828
Читати

Палій

Люлька в роті зашкварчала,
Шабля в ніжнах забряжчала;
Шабля різанину чує,
Люлька пожари віщує.

Сидіть дома, на покої,
Не пристало козакові.
Склич, козаче, склич дружину,
Іди, Палій, в Ляхівщину.

Годі, коню, в стійлі спати,
Підем ляхів полякати!
Швидше мчи, ніж кремнем збита
Згасне іскра від копита...

Хто, як стрілка із майдану,
Вихрем мчиться за Украйну?
Яр, ліс, річка, туча синя
Козакові не запина.

Хто в траві — врівні з травою;
Хто в воді — врівні з водою;
Хто у лісі — врівні з лісом,
Ніччю — перевертнем бісом?
Палій!

Ранні й півні не співали,
В Польщі замки запалали.
У пожарі жида шкварить
І з пожару люльку палить
Палій!

Де був замок — попелище;
Де цвів город, там кладбище;
Враже поле кров’ю мочить
І об камень шаблю точить
Палій!

Ще й не мріло, не світало,
Польщі край — як не бувало...
У Палія на причілку
Крикнув півень на засіку
«Кукуріку!»
Читати

Материна стріча

Пісня
Відсувайся, запір:
Із’їжджайте на двір,
Мої милії, ріднії гості!
Я до ранніх зорей
Недоспала ночей,
Виглядаючи вас у віконце.
Чи в зелений садок
Подихне вітерок —
І я думаю: то мої діти!
Чи з далеких толок
Задзеленька дзвінок —
Я гостей вибігаю зустріти.
Довго серце моє,
Серце матернєє,
Так, як рибочка, билося в грудях;
Часто очі мої
Позаплаканії
Вас шукали, ріднесенькі, в людях.
Моя рідна душа,
Душа матерняя,
У молитвах святих виливалась:
Вас, синів-соколів,
Із далеких країв,
Як здоров’я собі, сподівалась.
На родимій землі,
Діти рідні мої,
Успокойте, з дороженьки, кості!
Відімкнувся запір —
Із’їжджайте ж на двір,
Мої любії, ріднії гості!

Курск, 1834
Читати

Ледащо

Баляда
Зле подумай,— то лукавий
Мов за руку поведе.

Недалеко від Полтави,
Де широкими гіллями
Ліс над Ворсклою гуде,—
З предка, з діда хуторами
Незавидний жив козак.
Сотник-предок на полях,
З яструбами-козаками,
І з вильотами, усами,
Сіяв ляха по степах:
Шаблю — кіска вищербляла,
Шапка — маком розцвітала.
Коник — соколом літав...
А у внука над стіною
Шабля вищербилась — ржою.
Кінь — на стійлі задрімав,
Замість шаблі та рушниці
Брязка чарка по полиці,
Ляха — в пляшці воював.
Те, що предки потом збили,
Скарб, худобу накопили —
Все козак прогайнував:
Сіли злидні хуторами,
А наслідничок — руками
Кішці й хвіст не зав’язав...
Що ж задумав? Він душею —
І без праці, без трудів —
Поєднать схотів чортів;
І північною добою
Із руки своєю кров’ю
Лист лукавим написав,
І зжидав гостей на лаві...
(Зле задумав — а лукавий
Мов над шиєю стояв).
Жде та жде їх...
Під полою
Поле й ліс приспала ніч;
Вже понурою порою
Півень проспівав північ;
Світло в небі догоряло:
Все, як в кладбищі, мовчало —
Не шархне на гілці лист...
К світу — вихрі закрутили,
Писк піднявши, пси завили:
Бризки, регіт, гомін, свист!
Вся земля заколихалась,
Стая пугачів зібралась
На оселях в хуторах,
На воротях, на тинах...
Чорт із двірнею своєю
Вперся в хату — за душею
І, як в бурю грім, гримить:
«Ти бажав на душу свата? —
Я твій сват! Та людська хата
Не для нас...— Чорти! Беріть!
Будем в пеклі душу гріть!..»
І з громовими словами
Двірня,— в пір’ї, в ковтунах,
Ланцюгами, кайданами
На руках і на ногах,—
Козака кругом вмотали;
Як листок, козак трусивсь!
(Чорт на страхи не дививсь).
Грім креснув, і дощ полився...
В ад тягли... Козак моливсь...
І аж в пеклі б опинився —
Якби не...— пробудивсь.

Село Милюшки, 1830
Читати

Козак

Не стаями ворон літає в полях,
Не хліб сарана витинає,
Не дикий татарин, не зрадливий лях,
Не ворог москаль набігає;
То турок, то нехрист з-за моря летить
І коней в Дунаї купає:
Йде в город — в чумі мов весь город лежить,
Селом — і село западає.
Він хоче весь світ під коліно зломить,
Побить, потопить у Дунаї...
Нехай лиш виводить на поле шайки,
Поміряємсь силами в полі!
Уже ж не без Бога христьянські полки
І вільний козак не без долі.

Широкую гриву на вітер пускай,
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

Неси мене, коню, — заграй під сідлом,
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім’я не заниє —
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!

За море, за море — вітри спережай,
Неси мене, коню, за синій Дунай!

Не треба на полі вожатого нам;
Вожатий нам — звізди; за мною
Товариші — хмари; а буйним вітрам
Дорогу дамо за собою.
За синій Дунай — по степах розгуляй;
Нам поле трави не закриє...
Постіль мені буде — широкі поля;
А чорная хмара покриє...
Умиюсь дощами; утрусь — чапраком;
А вичеше — терен колючий,
А висушить — сонце; в спеку під дубком
Напоїть рівчак говорючий...
Не ніживсь я зроду у ненькі колін,
В постелі впівдня не валявся,
Мене не лякали ні буря, ні грім,
З баталії в ліс не ховався.
В татарина коней в полях віднімав,
Як пух — розвівалися ляхи;
Я забраним сідлом коня убирав
В їх сідла, в їх китиці, бляхи...

Під турка, мій коню, — і время не гай —
Неси, де глибокий розлився Дунай!

Не гай мене, коню, бо турок не жде,
Бо турок все палить, плюндрує;
Там слід вигоряє, де з ордами йде, —
Він дума, що світ завоює.
Розсію, розвію я сам ворогів,
В Дунайській їх витоплю хвилі,
А сам відпочину посеред степів,
З конем на високій могилі...
А може поляжу й сам серед степів
З тобою, ти, вірний мій коню?
Широким я тілом згодую орлів,
А кровію моря доповню;
Курчавим я чубом поля застелю,
Дам збрую я краю чужому;
А білії кості в свій край відішлю —
Дунай їх занесе додому.

Прощай же, отчизно, ти, рідний мій край!
Неси мене, коню, за бистрий Дунай!

(1831)
Читати

Журба

Горе ж тому кораблеві
Та у море занесенному,
Горе тому сиротині,
Від родини відлученному!
Куди віне буйний вітер —
Корабль в хвилях потопається,
Куди гляне сиротина —
Слізоньками обливається!
Ніхто з моря кораблика
До берега не привертає;
Ніхто в горі сирітоньки
До серденька не пригортає.

Горе ж мені на чужині,
Ніхто мною не кохається;
Чи заболить головонька —
Ніхто мене й не спитається!
Лягла журба на серденько
Так, як камінь на могилоньку,
Схилилася головонька,
Як маківка на билиноньку...
Коли б мені на чужині
Крильця дав соловеєчко:
Знявся та полетів би я,
Куди рветься моє сердечко!
Коли б мені на чужині
Родинонька та далекая:
Велась моя б розмовонька,
Веселая та легенькая...
Лети, сизий голубоньку,
Де рід мене сподівається:
Скажи моїй родиноньці
Я за нею убиваюся!..

(1830)
Читати

Дніпр

Над дніпровськими лісами
Ніч шатром розіп’ялась;
Дніпр з крутими берегами
Ніччю дуже розігравсь.
Понад берегом мохнатим
Сосни почали дрімати
Під пісні свого Дніпра.
Так над колискою мати
Спать дитину присипля...
Тихо! Сумно! Тільки часом
В пущі пугач закричить,
Тільки хвиля викрутасом
Плеще... й місяць четверить...
Місяць плава над лісами;
В курінях у рибаків
Вже давно нема огнів;
І святими ліхтарями —
Небо жевріє звіздами...
Дніпре, прадіду віків!
Срібним плеском хвиль глибоких
Розкажи мені дідів
Казку добристей високих;
Розгласи в далекий край
Славу давнюю Украйни
І князів святії тайни
Перед світом не скривай!..
Читати

Дін

Питається море в Дону:
«Відкіль гониш води?
Яку росиш ти сторону
І поїш народи?»

«Біжать мої світлі води
З далекого краю:
Славні сторони й народи
Рошу й напуваю.

Сто станиць на моїх кручах
Мене поважають;
Сто полків-орлів літучих
Коней напувають.

Їх воєнна слава давня,
Як сам я, без краю!
Я їх щастя, я їх знамя
Купаю й кохаю!

Там дівчата злоту й шовку
І щоту не знають;
Там козаки в царськім войську
Маком розцвітають.

Там у вині винограднім
Купаються діти;
Там у степу неогляднім
Табуни без сміти.

Цар козаків зна кохати,
Дав їм батьком — сина:
Донське сонце, донська мати —
Царськая дитина!»
Читати

Волох

За морем степ, край моря степ,
В степах волох з шатрами ходить:
Крива коса, зубчастий серп
Волоха в поле не виводить.
Волох не йде в полки служить;
Волох живе — як набежить.

Широкий степ — його постіль;
Кругом стіна — із небом гори;
Нежатий хліб, небрана сіль;
Півголий сам, а діти — голі.
Зате ж татарин, німець, лях
Не гріли рук в його шатрах.

Пани в хоромах просять сна;
Купець моря перепливає;
Моряк в воді шукає дна;
Мужик в судах поріг змітає.
Волох бідняк в шатрі сидить,
І смачно їсть і міцно спить.

Зима — коло огню в шатрах;
Весна — лежить він під звіздами;
А літо — ходить по степах
З ширококрилими шатрами.
Без хліба — сит, без хати — пан.
Густий туман — його жупан.

(1832)
Читати

Віщба

— Чомусь мій кінь вороненький
Не пив у криниці;
Чомсь брязнула на кілочку
Шабля край полиці.
— Вітер вінув проз віконце —
Шабля забряжчала;
Ніччю, синку, сніженьками
Криниця припала.
— Шибка, нене, не дзвонила;
Криниця — як слізка:
Певно, певно, моя мила
У чужого ліжка!
Кінь та шабля — моя віра:
Розгадав їх вістку...
Не плач, нене, пусти мене —
Привезу невістку...

Курск, 1832
Читати

Вивідка

ВИВІДКА

1

В чистім полі
Дві тополі,
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
«Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!» —
«Дівчинонько,
Рибчинонько!
Ой рад би я тебе сватать,
Та боюся твого брата.
Ой Галочко,
Коханочко!
Отруй, серце, свого брата —
Тоді буду тебе сватать».—
«Де ж отрути
Роздобути?
Умер батько, вмерла мати,
Не навчили чарувати».—
«Ой дівчино,
Сиротино!
Стоять в полі дві ялини,
На ялині дві гадини.
Вийди, Ганно,
В поле рано:
Там ялину сонце пече,
А з гадини ропа тече:
Пригни спину
Під ялину.
Підстав, дівко, коновочку,
Під гадючу головочку.
Брат твій Марко
На ярмарку:
Навари ти йому пива,
Щоб їм брата отруїла».
В неділеньку
Веселеньку
Брат з ярмарку приїжджає,
Сестра брата привітає.
Брату пива
Виносила:
«Напийсь, брате, того пива,
Що я вчора наварила».
Не п’є Марко
Тії чарки:
«Напийсь, сестро, вперед сама,
Щоб не звела мене з ума».
Сестра-змія
Поблідніла:
«Пила, брате, вже я сама,
Се для тебе зоставила».
Братик пивця
Як напився,
За серденько ухватився
І з коника повалився:
«Яке диво,
Твоє пиво? —
За серденько ухватило,
З вороного повалило!..»


2

В чистім полі
Дві тополі:
Під топольми криниченька,
В ній холодна водиченька.
Там дівчина
Чорнобрива
З криниченьки воду брала,
З козаченьком розмовляла:
«Козаченьку,
Бурлаченьку,
Зелененький барвіноньку!
Сватай мене, дівчиноньку!»—
«Дівчинонько,
Рибчинонько!
Твоє пиво, пиво-диво,
Брата за серце схватило,
І схватило,
І звалило
З кониченька вороного,
Струїш мене, молодого!
За науку,
Зміє-суко,
Тепер іди — хоть за ката:
Отруїла свого брата!»
Читати

Бандурист

На дереві жовкне по осені лист...
Свій вік переживши, сідий бандурист
Підвіконню пісні співає.
Біжить чередою за ним дітвора,
Сідого проводять з двора до двора,
А дід на бандуру їм грає:
Під звонкії струни гетьмани встають,
І прадіди в струнах бандури живуть,
І дишуть холодні могили:
Бринчать,— як козаки боролись з врагом....
І як під широким московським орлом
Козаки нагрілись, спочили.—
Ті давні набіги, ті давні борби
Остались у головах старців сідих —
Там дідівська давність схована...
Дід строїть бандуру; пробіг по струнах —
І струни говорять в костистих руках,—
І старець співа про Богдана:

«Обріс мохом сірий камінь, в полі лежачи,
Зажурились козаченьки, дома сидячи.
Дім — пан робочому;
Козакові охочому —
В полі погулять! (2)

Закрякали ворононьки над Батурином,
Їдуть козаки на радоньку з паном гетьманом.
Кра! Кра! — з сього краю
Козак піде по Дунаю —
Будем проводжать! (2)

Розпустилися парості в ясної зорі,
Затрубили в жерстяний ріг в гетьманськім дворі.
Блись! Блись! — зірка встала,
Світлий волос розчесала:
Мирові не буть! (2)

Заіржали кониченьки у ясел стоя,
Зготовлена козаками дорожня зброя.
Спис, шабля гостренькая,
І рушниця цілкенькая,
І козацький кнут. (2)

Задзвонили в Батурині у великий дзвін:
Прощається із Богданом ввесь гетьманський двір
Йде рада за гетьманом —
За Богданом добрим паном
В поход проводжать. (2)

Закричали сірі гуси, в вирій летючи;
Заспівали козаченьки, в похід ідучи,—
Крик! Свист! Музика грає;
В вітрі короговця має;
Коники іржать. (2)

Кругом поле широкеє рястом зацвіло:
Не ряст — військо гетьманськеє у похід вийшло.
Під ним земля дрижить;
Курява стовпом стоїть,
Хмари вслід ідуть. (2)

Попереду сам Богданко конем виграє;
Він до синього до моря степом прямує —
Ідуть моря оглядати,
Жупанів набирати,
Грошей нагрібать! (2)

Тричі місяць роги зводив, тричі полоскавсь:
З козаками додомоньку гетьман не вертавсь.
Батурин снігом вкрився;
Десь Богданко забарився —
Додому нема. (2)

На четвертий жерстяний ріг в полі заревів:
То Богданко із походу веде козаків —
Звісивши головоньку,
Ідуть коні додомоньку,
Козак утомивсь. (2)

Віталися козаченьки дома з батьками;
А на дворі на гетьманськім музики грали;
Козаки сходилися,
Сріблом, злотом ділилися,
Пили, гуляли. (2)

Після зими й негодоньки зацвіли садки;
Після війни — відпочили дома козаки:
Козак світом мутить;
Дома п’є та уси крутить —
Та все не ґуля!» (2)

Село Милюшки, 1830
Читати

Акерманські степи

Наплив я на розліг сухого океану,
Ниряє в зіллі віз і, мов між хвиль човнок,
Пливе між пойних лук по килиму квіток;
Минаю острови зелені я бур’яну,

Смеркає вже; нігде ні шляху, ні кургану;
Шукаю шляхових на небі я зірок,
Гень, блись! Чи хмара то? То зіроньки світок?
Ні, то синіє Дністр — то світло Акерману.

Пождім... Як тихо все! Я чую журавлів;
А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів.
Я чую, як в траві метелик колихнеться,
Як гадина слизька до зілля доторкнеться.

В тиші сій слухаю так пильно, занімів,
Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!
Читати