Пісня

(Повій, вітре, на Вкраїну)
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі!..

Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька — дівчинонька...

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.

Зупинися нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком зупинися,
Чи спить мила — подивися.

Як спить мила, не збудилась,
Ти нагадай, з ким любилась,
З ким любилась і кохалась
І кохати присягалась...

Як заб'ється їй серденько,
Як дівча зітхне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!..

А як мене позабула
Та нелюба пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!..

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю завмирає.

1856

Читати

Понизив

П'є-гуляє у неділю
На коршомці Гарасим;
З Гарасимом п'є-гуляє
І сусід його Трохим.

А обидва стрільці жваві.
От перечка і пішла...
Далі Трохим розходився,
Підійнявся з-за стола:

«То ти кажеш, що ти луччий?
Що ти гаспидний стрілець?
Збий же мені з чуба шапку:
Тоді будеш молодець!»

«Кажеш, може, що не зіб'ю?» —
«А ти кажеш, що зіб'єш?!» —
«А їй-богу, що ізіб'ю!» —
«А їй-богу, не зіб'єш!..»

«Та от тобі і рушниця!» —
«Ану-ну! давай! давай!» —
«На! Ставай лиш край порога!»
«Та я стану: ти ставай!..»

Цілить їден від порога,
Другий стоїть за столом
Та щосили натягає
Сиву шапку на чоло.

Бах рушниця!.. Стало димно…
Йде до столу Гарасим...
А за столом в сивій шапці,
Як баран, лежить Трохим!

(Йому куля пролетіла
Через шапку і чоло…)
Підіймає той Трохима,
Підпирає за столом.

Сам відходить до порога.
Знов рушницю в руки взяв,
Прицілився разів кілька
Й головою похитав:

«Вибачай мені, Трохиме,—
Гарасим проговорив,—
На два цалі1 лиш понизив —
Та й і шапки не ізбив».

1859 р.


1 Цаль – дюйм (2,54 см).

Читати

Павло Полуботок

Полуботку-Полуботку,
Наказний гетьмане!
А хто ж тобі гетьманськую
Булаву дістане?
Полуботку-Полуботку,
Голубе-соколю!
А як же ж ти підіймешся
За козацьку волю?
Полуботку-Полуботку,
Рідная дитино!
А як же ж ти ізійдешся
З вражим Вельяміном?[2]

Не питайте, хто Павлові
Булаву добуде,
Є у нього Україна,
Є у нього люди.
І пішли вже Семен Рубець
І Василь Биковський[3],
Лиш чекайте, що то скаже
Цар Петро московський,
Нема царя в Московщинї,
Десь у Тегерані[4];
Але посли й туди за ним —
І вже в Астрахані.
І за море, за Хвалинське[5],
Листи посилають
Та у царя серед бійки
Гетьмана благають.
А тим часом і Вельямін
Листи посилає[6]
Та до царя московського
Стиха промовляє:
«Що робити, — каже, — царю,
З тими козаками?
Либонь, вони хотять знову
Битись з москалями!
Шумить-гуде Україна,
Козаки гукають,
А найбільше Милорадич[7]
З Маркевичем[8] грають».
І подумав цар московський,
Та й із Тегераня
Серед зими свої листи
Шле до Астраханя,
Та й і каже українцям:
«Почекайте, люди,
Повернуся в Московщину —
Тоді все вам буде!
Але за то й мене тепер
Послухайте, діти,
І п'ятнадцять мені тисяч
Козаків пошліте!
З Милорадичем пошліте
В Ладогу п'ять тисяч,
А з Маркевичем до Хреста
Пошліть десять тисяч!»[9]
І пішли сумні козаки,
Нічого діяти...
«Зато, — кажуть, — ми гетьмана
Будем живо мати!»
Та не ворон же то чорний
Із соколом б'ється,
То Вельямін з Полуботком
За права дереться.
І обидва Петра-царя
Просять розсудити.
І говорить цар московський:
«Нічого робити!
Треба, — каже, — Полуботка
В Петропіль[10] зазвати
І тут йому по-московськи
Правду розказати!»
І з Савичем[11] і Чарнишем[12]
Павла викликає,
Але Павло послів собі
Вперед посилає.
І прибули у Петропіль
Посли молодецькі:
Полковники Данилович
І Петро Корецький.
Бунчуковий Володьковський
І судець Грабенко,
І військовий з ними писар
Завзятий Ханенко[13]
І прибули у Петропіль
Та й говорять: «Царю!
Візьми собі Вельяміна,
Візьми нашу кару;
Судці твої московськії
Нас добра не учать,
Багатого обдирають,
А бідного мучать.
Козаків за хлопів мають
І гризуть гетьмана...
А чи ж так то, ясний царю,
Було за Богдана?..
Ти говориш, що Хмельницький
Сам царям прирадив,
Щоб московський воєвода
На Вкраїні рядив;
Але Павло Полуботок
Не ховає слова,
Він говорить: «Що там, — каже,
Батькова умова!
Спершу, царю, піднови ти
Нашу давню волю,
Щоб ми самі судилися
Помежи собою;
Щоб ні стольник, ні боярин,
Ані воєвода
Не питали, не судили
Нашого народа;
Щоб козаки самі собі
Розправу чинили,
І, де три їх, щоб два собі
Третього судили.
І всі царі московськії
Теє право знали
І за нього своє слово
Царськеє давали.
Та й ти давав, ясний царю,
Як ізбирав раду,
Як давав нам у гетьмани
Пана Скоропаду[14]
Чого ж тепер на Вкраїні
Воєводи .стали,
Чого права козацькії
И вольності пропали?!»
Незабаром за послами
Й Павло прибуває
І з Чарнишем і Савичем
К царю підступає.
Підступає, дає листи,
Просить за Вкраїну,
Але, знати, й Павло прибув
В лихую годину:
Ані Петро, ні бояри
За нього не дбали,
Його листи за Вкраїну
Під сукном лежали.
І чекає Павло місяць,
Ба й другий чекає,
Ба й чекає місяць третій —
Цар не закликає.
«Почекай же, — Павло каже,
Їдна мені доля,
Але стане й тобі хроном
Козацькая воля».
І останнє своє слово
Цареві готовить;
І приходить з старшиною
І до нього мовить:
«Знаю й бачу тепер, царю,
Що ти без причини
Підійнявся на погибель
Мої України.
І всі царськії укази
Хочеш попалити,
І всі вольності козацькі
Хочеш потопити.
І козаків, як худобу,
На роботу гониш,
І над ними «Вічну пам'ять»
По болотах дзвониш...
І гетьмана обирати
Нам не позволяєш,
І судити судців своїх
З Москви посилаєш!
І нас судять без закону,
Без всякого права;
Чи вже ж тобі за то, царю,
Буде яка слава?
Але нехай мені буде
Вільно і сказати,
Що нічого тобі, царю,
З України ждати.
Україна — не дитина,
Вона волю має,
А вільного не неволя —
Правда пригортає.
Тепер кажи мені, царю,
Хоч залізо терти,
Хоч у тюрмі холоднії
Із голоду мерти;
Усе їдно мені, царю,
Тілько б не видати,
Як та бідна Україна
Буде пропадати!..»
І стиснув Петро зубами.
«Шкуру, — каже, — здерти!»
Але трохи одумався:
«В тюрму аж до смерти!»
І у тюрмі Петра й Павла
Разом з старшинами
Обіллявся Полуботок
Дрібними сльозами...
Обіллявся не за себе,
А за Україну
Та за своїх товаришів,
Що без долі гинуть.
Та не довго ж Павло плакав.
Заслаб, помирає...
Цар доктора посилає —
Павло виганяє.
«Нащо, — каже, — життя моє
Назад повертати,
Коли я не можу долі
Батьківщині дати?»
Петро сам іде до нього,
Щоб перепросити,
І дає йому лікарство,
Просить його пити.
Але Павло Полуботок
Йому промовляє:
«Дармо, царю; ти не вернеш,
Що вже погасає...
Живо-живо Павла й Петра
На світі не буде,[15]
Тоді обох нас розсудять
Правдивії люди...»
8 июня





[1] Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660 — 1724) — наказний гетьман
Лівобережної України (1722 — 1724), у 1706 — 1722 pp.- чернігівський полковник.
Прагнучи зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і
забезпечити за нею монополію гноблення трудящих України, домагався від царського
уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації найвищого
адміністративного органу України — Малоросійської колегії, створеної 1722 p. з
наказу Петра І у Глухові. Ув'язнений Петром І, помер у Петропавловській фортеді
в Петербурзі.
[2] Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин,
середній між полковником і генералом), президені Малоросійської колегії.
Відзначився службовими зловживаннями.
[3] І пішли вже Семен Рубець i Василь Биковський... — Після смерті гетьмана І.
І. Скоропадського (1646 — 1722) П. Полуботок послав військових товаришів С.
Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана.
Проте посли до царя не були допущені.
[4] Heмa царя в Московщині,||Десь у Тегерані... — У 1722 — 1723 pp. Росія вела
війну.з Іраном.
[5] І за море, за Хвалинське... — У староруських літописах Хвалинським
називалось Каспійське море.
[6] Aтим часом іВельямін||Листи посилає... — С. Вельямінов особисто зустрівся а
Петром І 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722
p.
[7] Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщик, за походженням
серб, у 1715 — 1726 pp. — гадяцький полковниц.
[8] Маркевич — лубенський полковник.
[9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тися
ч!» — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних
валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого
Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безкоштовно і через важкі умови
роботи масами гинули або ставали каліками.
[10] Петропіль — Петербург.
[11] Савич Семен — генеральний писар України.
[12] Чарниш (Черниш) — генеральний суддя.
[13] Ханєнко Микола Данилович (1691 — 1760) — український поміщик, генеральний
хорунжий (1741 — 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і
заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході
російського війська на Крим. Написав щоденники «Діаріуш» та «Щоденник
генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 — 1753 pp.», які містять відомості з
історії України 20 — 50-х років XVIII ст.
[14] Скоропада — І. І. Скоропадський.
[15] 15 Живо-живо Павла й Петра На світі не буде..." — ГІ. Полуботок помер 29
грудня 1724 p., а Петро І — 8 лютого 1725 p.


Читати

Павло Апостол

Україно-Україно,
Що ти за то дала,
Що старого Апостола
Гетьманом обрала?[2]
Україно-Україно,
Що ти заплатила,
Що до себе та Петрика[3]
Ти так прихилила?
Україно-Україно, ;
Що то з москалями,
Що посланці повертають
До тебе з дарами?[4]
І за ними Лизогуб наш,
Чарниш, Жураковський?
І чим же так прихилився
До них цар московський?
Не питайте, добрі люди,
Каже Україна:
Колись була в Московщині
Тяжкая година.
Колись була в Московщині
Тяжкая година:
Петро судив царевича,[5]
Судив свого сина.
І просився син Петровий,
А Петриків тато,
І було там сенаторів
Багато-багато;
Але жоден не подумав
За нього обстати,
Не смів жоден проти кари
Голосу подати.
Їдна тілько Україна
За нього обстала,
Їдна тілько Україна
Голос свій подала.
І був гетьман в Петрополі,
Як Петрик вінчався,[6]
І до гетьмана старого
Петрик обізвався:
«Спасибі вам, добрі люди,
Що ви серце мали,
Що ви в кровлі мого батька
Рук не покаляли.
За то тепер і гетьмана
Я вам позволяю,
За то тепер і права вам
Давні повертаю!
І чого лиш буде треба,
Просіть, добрі люди,
Усе для вас я учиню,
Усе для вас буде!»
І подякував Апостол,
Назад повертає
Та й до царя, до Петрика,
Послів посилає.
Посилає до Петрика,
Просить милость мати:
Позволити поспільную
Старшину обрати.

Не перечить добрий Петрик,
Зараз позволяє.
Не чекає і Апостол,
Зараз обирає.
І Лизогуб став обозним
І зараз до діла;
У судці пішов Кандиба[7]
І сотник Забіла[8],
В писарі пішов Турновський,[9]
Панич чи попович,
В осаули пан Лисенко[10]
І пан Мануйлович;
У поспільнії хорунжі —
Горленко-бунчужний,[11]
А в поспільнії бунчужні
Борозна[12] недужний.
І підняв на ноги гетьман
Слабу Україну
І ще чогось до Петрика
Іде в Московщину.
Аж там Петрик помирає,[13]
Ганна наступає,[14]
Вона ж уже Україну
Не так пригортає.
Вона тілько Апостола
В очі пригортає,[15]
А за очі тридцять тисяч
Людей вимагає.[16]
І піднялось тридцять тисяч
З полковником Танським,[17]
Пішли, бідні, з України
В степи бусурманські.
І піднялось тридцять тисяч,
Та усі чубаті,
Пішли в степи бусурманські
Вали висипати.
І піднялось тридцять тисяч
Ще до сходу сонця,
Висипають вал від Дону
До самого Донця.
На другий рік тридцять тисяч
Свіжих посилає,
А торішніх тридцять тисяч
Назад повертає.
На третій рік із Польщею
Бійка розпочалась,[18]
Щоб від естів і від курів
Польща відцуралась;[19]
Бо любовник Ганнин Бірон[20]
Став її просити,
Щоби його у тих Курах
Князем ізробити.
І почалась тая бійка,
Військо знемагає...
.Тоді гетьман запорожцям
Стиха промовляє:
«Покидайте, — каже,— хлопці,
Турецькі границі[21] ,
Та давнього собі місця;
Просіть у цариці...»
І просяться у цариці,
Цариця приймає
І булаву,бунчук, пернач,
Хоруг посилає.
І каже їм, запорожцям,
На вражую кару,
Заселити два Кодаки[22]
І річку Самару.[23]
А тим часом в Білій Церкві
Каже присягнути
Та у Польшу з отаманом
На час завернути.
І пігнались запорожці
З Білецьким Іваном,[24]
Здибалися з Лизогубом
Та із Галаганом;
Здибалися, полетіли, ,
Назад поглядають —
Аж там уже Апостола
Козаки ховають.[25]
Аж там уже Апостола
Козаки ховають,
Аж там уже і укази
З Москви посилають, .
Лизогуба півгетьманом
Тілько обирають...[26]
Лизогуба півгетьманом
Тілько обирають,
А другого півгетьмана
З Москви посилають.

10 июня


[1] Апостол Павло — під цим іменем відомі два визначних діячі країнської
козацької старшини кінця XVII — початку XVIII ст., миргородські полковники,
батько та син гетьмана Д. Апостола, якому, власне, й присвячено поему С.
Руданського і якого в поемі помилково названо Павлом.
[2] Що старого Апостола Гетьманом обрала... — Д. Апостола обрано гетьманом
Лівобережної України в 73-річному віці, у вересня 1727 р. Влада його була
обмежена.
[3] Петрик — Петро II Олексійович (1715 — 1730) — російський імператор (1727 —
1730), онук Петра І, син страченого ним царевича Олексія.
[4] ... Що посланці повертають До тебе з дарами... — У грудні 1727 р. делегація
української козацької старшини у складі ніжинського полкового судді Михайла
Забіли, гадяцького полкового судді Мартина Стишевського, прилуцького сотника
Григорія Стороженка та переяславського осавула Луки Васильєва їздила до
Петербурга з подякою за скасування Малоросійської колегії і відновлення
гетьманства. Петро II прихильно прийняв делегацію, обдарував її членів
подарунками і разом з ними відпустив з Петербурга І. Черниша, В. Жураковського
та Я. Лизогуба, яким було заборонено жити на Україні.
[5] Петро судив царевича... — Суд над царевичем Олексієм відбувся 1718 р. На
суді були присутні гетьман I. Скоропадський і козацька старшина (генеральний
бунчужний Я. Лизогуб, полковники П. Полуботок (чернігівський), А. Маркович
(лубенський), М. Милорадович (гадяцький)).
[6] Ібув гетьман в Петрополі,||Як Петрик вінчався... — Гетьман Д. Апостол був
присутнім на коронуванні Петра II у 1728 р. разом з козацькою старшиною,
полковниками, бунчужними товаришами і таємним радником Ф. Наумовим.
[7] Кандиба Андрій — генеральний суддя.
[8] 3абіла Михайло — ніжинський полковий, згодом генеральний суддя.
[9] Турновський — генеральний писар.
[10] Лисенко Федір — генеральний осавул.
[11] Горленко Яким — генеральний хорунжий.
[12] Борозна Іван — генеральний бунчужний.
[13] Аж там Петрик помирає... — Петро II помер ЗО січня.
[14] Ганна наступає... — Після смерті Петра II російською імператрицею 9 травня
1730 р. стала небога Петра 1, донька царя Івана Олексійовича Анна Іванівна (1693
— 1740), курляндська княгиня.
[15] Вона тілько Апостола || В очі пригортає... — Імператриця Анна Іванівна
нагородила Д. Апостола орденом святого Олександра Невського, зробила його сина
Петра лубенським полковником.
[16] ...А за очі тридцять тисяч||Людей вимага є. — 1731 р. з ініціативи
головнокомандуючого російською армією графа Мініха почалося спорудження
оборонних валів і фортець від Дніпра до Дінця для забезпечення південних
кордонів Російської імперії від татарських наскоків. До цих робіт залучалися
українські козаки і селяни.
[17] Танський Антін — київський полковник.
[18] Натретій рік ізПольщеюІІБійка розпочалась... — Після смерті короля Августа
II Сильного (1670 — 1733), союзника Петра і у Північній війні (1700 — 1721), в
Польщі почалась боротьба за владу між його сином Августом III і ставлеником
Швеції Станіславом Лещинським. На прохання Августа III російський уряд надав
Польщі військову допомогу. В складі російського війська брало участь 20 000
українських козаків під проводом Я. Лизогуба та прилуцького полковника Г. І.
Галагана (? — 1748).
[19] ...Щоб від естів і від курів//Польща відцуралась... — Йдеться про
Курляндське герцогство, створене 1562 p. з столицею в місті Мітаві (нині —
Єлгава), яке перебувало у феодальній залежності від польського короля. З початку
XVIII ст. почало підпадати під вплив Росії і 1795 p. було остаточно приєднане до
Російської імперії.
[20] Бірон Е. (1690 — 1772) — фаворит Анни Іванівни, згодом старший підкоморій і
правитель державних справ; 1737 p. обраний герцогом Курляндії.
[21] ...Покидайте, — каже, — хлопці, || Турецькі границі... — Після зруйнування
25 травня 1709 p. Старої (Чортомлицької) Січі царськими військами частина
запорожців перейшла на підвладну Кримському ханству територію і в пониззях
Дніпра заснувала в Олешках (нині Цюрупинськ, Херсонської області) Олешківську
Січ. Тут для життя запорожців склалися тяжкі умовч, і 1714 р. козаки звернулися
до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на батьківщину. Але
царський уряд відмовив козакам. Незважаючи на відмову, козаки самовільно групами
і поодинці поверталися на Україну. Прагнучи зміцнити південні кордони Росії в
зв'язку з небезпекою татаро-турецьких нападів, царський уряд з ініціативи Д.
Апостола 1734 р. дозволив їм повернутися до Росії, на Запоріжжя, де в березні
1734 р. за три-п'ять кілометрів від Старої, Чортомлицької, Січі (біля
теперішнього села Покровського, Нікопольського району, Дніпропетровської
області) вони заснували Нову Січ (1734 — 1775).
[22] Два Кодаки — тобто Старий Кодак (нині Старі Кодаки, село Дніпропетровського
району, Дніпропетровської області) і Новий Кодак (Кодак, Кодаки), фортеця на
правому березі Дніпра проти Кодацького порогу, в кінці XVIII ст. перейменована в
село Старі Кайдаки. Тепер входить в межі міста Дніпропетровська.
[23] Самара — ліва притока Дніпра поблизу Дніпропетровська.
[24] Білецький (Білицький) Іван — кошовий отаман Олешківської Січі.
[25] ...А ж там уже Апостола || Козаки ховають. — Д. Апостол помер 28 січня 1734
р. від апоплексії. Похований у Великих Сорочинцях, Миргородського району.
Полтавської області у Покровській церкві, збудованій за його наказом 1732 р.
[26] ...Лизогуба півгетьманом Тілько обирають...— Після смерті Д. Апостола
указом імператриці Анни Іванівни на Україні було встановлено тимчасовий уряд
(Правління гетьманського уряду), який складався з призначених царським урядом
російських чиновників та української козацької старшини (росіяни — князі Олексій
Шаховськой та Андрій Баратинський, полковник Василь Гур'єв і запасний полковник
Іван Синявій; українці — генеральний обозний Я. Лизогуб, генеральний суддя М.
Забіла, підскарбій А. Маркович і запасний осавул Ф. Лисенко).


Читати

Наука

Дочекався я
Свого святонька,
Виряджала в світ
Мене матінка.
Виряджала в світ
Мати рідная
І промовила
Мені, бідная:

«Нехай, сину мій,
Ми працюємо,
Нехай цілий вік
Ми горюємо;
Нехай сохну я,
Тато горбиться,
Ти на світ поглянь,
Що там робиться,—
Та не всі ж. як ми,
В землі риються,—
Може, є такі,
Що і миються;
Та не всі ж, як ми,
Говорив мені
І приказував:

«Видиш, сину мій,
Як працюємо,
Видиш, сину мій,
Як горюємо.
Кожний на світі
На то родиться...
Не дивись на світ,
Що там робиться!
І на пчіл поглянь:
Є робучії,
Але й трутні є
Неминучії.
Так і на світі:
Ідні риються,
Другі потом їх
Тілько миються.
Будь ти проклятий,
Милий синочку,
Як пігнеш таким
Свою спиночку;
Як пігнеш таким
Свою спиночку,
Як простелешся
На рядниночку.
І чоло тобі
Нехай зморщиться,
І хребет тобі
Нехай скорчиться!
Ти тікай від них,
Як від гадини,
Ти не жди від них
Перекладини;
Ти не жди від них
Перекладини,
Ти у світ іди,
На оглядини.
Ти у світ іди,
Милий синочку,
Ти усе спізнай —
І билиночку.
Димом куряться,—
Може, є такі,
Що й не журяться.

Коли найдеш їх,
Милий синочку,
Ти склони себе,
Як билиночку,
Ти склони себе,
Як билиночку,
Простели себе,
Як рядниночку.
Спина з похилу
Не іскорчиться,
Чоло з пороху
Не ізморщиться.
Спина з похилу
Не іскривиться,—
З з то ступить пан
Та й подивиться;
Зато ступить пан
На покірного
І прийме тебе,
Як добірного.
І в годиночку—
На драбиночку.
І підеш тоді,
Милий синочку,
І з панами сам
Порівняєшся,
В сріблі-золоті
Закупаєшся:
В сріблі-золоті
Закупаєшся,
З полем батьківським
Розпрощаєшся'»

Але сталося
Друге святонько-
Виряджав у світ
Мене батенько
Виряджав мене,
Путь показував,
Тоді з святом ти
Порівняєшся,
В добрі-розумі
Закупаєщся,
З полем батьковим,
Привітаєшся»

1860

Читати

Над колискою

Спи, дитя моє, ти життя моє!
Спи, дитя моє красне!
Поки сонечко не запалиться,
Поки місяць не згасне!..

А я, бідная, над колискою
Цілу ніч не здрімаю,
Про життя твоє нещасливеє
Тобі пісню співаю.

Спи, дитя моє, ти життя моє!
Тільки щастя і долі!
Будеш цілий вік, як той чорний віл,
У ярмі та неволі!

Тільки губонька залепечеться,
Слаба ніженька стане,
Слаба рученька перехреститься,—
Твоє горе настане!

Не підеш з дітьми, не побавишся
На пуховім пісочку,
Не прийдеш у сад, не положишся,
Не заснеш в холодочку!..

Не з дітьми підеш,— панську череду
Поженеш ти на поле!..
Не пісок м'який,— стерня острая
Босі ноги наколе!..

І від сонечка не сховаєшся
За відорану скибу;
Зав'ялить тебе в полі сонечко,
Як ту в'ялую рибу!..

І не раз сльоза із очей спаде
На запалені груди,—
І сльозу твою тільки бог їден
З неба видіти буде!

Станеш хлопцем ти, станеш парубком,
Тобі все їдна доля:
Череда пройде, найде панщина —
Їдна й тая ж неволя.

І що божий день осавула йде:
Ти вставай до роботи!..
Ти вставай, роби від неділеньки
До самої суботи...

І що божий день будеш досвіта
До роботи вставати;
Свою силоньку ні собі, ш мні,
А панам виробляти.

А там панові не вподобався,
Писарині якому,—
Ноги здибають , руки сплутають
І звезуть до прийому.

Станеш голий ти у «присутствії»,
Як родила тя мати...
І зачнуть тебе пани з дохтором,
Мов коня, оглядати...

І забриють лоб — і до церкви враз,
Там присягу прикажуть;
У мундир вберуть, оружжя дадуть,
Світ навіки зав'яжуть.

Поженуть тебе в чужу сторону,
І зачнуть муштрувати,
І приказ дадуть — мову рідную
На чужую зламати...


Читати

Засідатель

Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед ставу й заломився
На тонкім льоду.

Б'ються соцькі й розсильнії,
Б'ються й рибаки,
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.

Але йде жидок убогий,
Пейсами потряс:
«Гирсти! Гирсти? —став питати.
Що таке у вас?»

«Засідатель утопився,
Господи прости!..
Ходи, жидку, хоч поможеш
Шнура завести».

«Гирсти! — нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованця наставте,
Вийде сам з води!»

1857

Читати

Добре торгувалось

Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
Ходив чумак з мазницею
Помежи крамниці.

І в крамницях, куди глянеш,—
Сріблом-злотом сяє,—
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!

Реготять купці дурнії,
А він тільки сплюне
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.

В найбагатшії крамниці
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить
З мазницею сміло:

«Добридень вам, добрі люди!»
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.

«Нєту, нєту! — купці кажуть
Та й, шельми, сміються: —
Здєсь нє дьоготь — толькі дурні
Адні продаються!»

А чумак їм: «То нівроку ж,
Добре торгувалось,
Що йно два вас таких гарних
На продаж осталось».

1857

Читати

Вовки

«Чого, брате, так збілів?
Що з тобою сталось?»
— Ах, за мною через став
Аж сто вовків гналось!
«Бог з тобою... Сто вовків!..
Та б село почуло...»
— Та вірно пак і не сто,
А п'ятдесят було.
«Та й п'ятдесят диво в нас...
Де б їх стільки взялось?»
— Ну, Іванцю! нехай так,
Але десять гналось.
«Та і десять не було!
Знать, один усього?»
— А як один? аби вовк!
Страшно і одного...
«А може, то і не вовк?»
— А що ж то ходило?
Таке сиве та мале,
А хвостик, як шило.

1859

Читати