Ніч під Івана Купала

(З народового оповідання)

Є квіток багато різних:
Рясту, маку, васильків,
Руж пахущих, кийлів ніжних,
І барвінку й нагідків.

Ми їх садимо и кохаєм;
Але квітка є й така,
Що й самі ще ми не знаєм,
Чи була чия рука,

Щоб її колись зірвала
І додому донесла,
Наспід в скриню заховала
І, як злото, берегла.

Йди під час в діброву темну,
Де та папороть росте,
Що на Йвана в ніч таємну
Сутим золотом цвіте.

Наша мати нам казала.
Що як тільки забажать,
То її під ніч Купала
Можна іноді зірвать.

Грицю, Грицю! Женихався
Те во мною і прохав.
Щоб мій батько не впинався
Та мене тобі віддав.

Але ти дощенту бідний,
Найостанній з голяків,
Так мене за тебе рідний
Оддавати не схотів.

Я ж тобі кажу: зумію
Сій біді запомогти;
Бо запевне розумію,
Як до шлюбу нам дійти.

Слухай, Грицю, каже дівка,
Слухай, серденько моє!
Ось минається Петрівка
І Купало настає.

Йди в діброву, в саму пущу,
Де ніколи не зорить
І як папороть найгущу
Знайдеш, ти її приміть.

А настане ніч Купала, —
Тую ніч не прогляди
І поки ще мла не впала —
В ліс до папороті йди.

Може, будеш ти бояться?
Нічогісінько не бійсь!
Стане диво принижаться,
Ти свитиною прикрийсь,

Та мерщій перехрестися,
То воно, не знати як,
Згине геть; а ти дивися,
Все дивися на кущак,

Поки ту не вбачиш квітку,
Що засяє у траві;
А побачиш — в тую мітку
Киньсь до неї та й зірви.

Ухопнеш — не смій глядіти,
Швидше в пазуху ховай
І нікому ж в цілім світі,
Опріч мене, не давай!

Я ту квітку у долоню
Вріжу й зараз заживе;
Отоді мій батько доню
Вже твоєю назове!

А хто тую квітку має,
Той нічого не роби;
Бо вона запевне знає,
Де заховані скарби.

Ті, що в землю заривали
Запорожці в казанках.
Ми тихенько, щоб не знали
Люди, вийдемо на шлях,

Знайдем скарба з талярами,
Заберем його вночі,
І в селі між дукачами
Станем перші дукачі.

От ми купимо будинок,
Добрих коней, поля край;
Днище, гребінь ї починок
Прямо з хати викидай.

Не надіну я серпанка;
Геть кожух і свиту геть
Одягнуся, як міщанка,
У кораблик і керсет.

А як що, то розходжуся
Ще й не так я: ти в жупан,
Я у сукню наряджуся, —
Я — як пані й ти — як пан!

Слуха Гриць, роззявив рота
І не може розібрать,
Що се буде за робота —
В лісі папороть шукать.

Але він любив дівчину,
Він любив її й кохав
І ні на що б, як перлину
На землі не проміняв.

«Не журись: добуду квітки;
Хоч у пеклі, а знайду
І зірву те диво з вітки;
Не знайду ж — і не прийду!»

Ходе Гриць мій по долині;
Обійшов чимало пущ
І знайшов-таки в дубині
Темний папороті кущ.

Положив до його мітку,
Щоб на Йвана не шукать,
А мерщій чудову квітку
Ухопити та й тікать.

Саме те було в суботу,
Під Купала. Гаснув день,
Люди кинули роботу,
Достигли люльки з кишень,

Тютюном понабивали,
Запалили, потягли,
За ворітьми посідали
Та й балакать почали.

Молодички теж сховали
Ті, що мазали, щітки
І нові поодягали
І запаски, й сорочки.

Сіло сонце. На майдані
Сяйні огнища горять
І дівчата заквітчані
З парубками гомонять.

Одного Грицька не видно:
Він давно з села побрів
У діброву і завидна
Коло папороті сів.

Перш воно собі нічого,
Поки темно не було.
А стемніло — округ його,
Наче вітер, — загуло.

Гриць понурився та й слуха,
Ще й заплющиться хотів,
Коли баче — повзбіч вуха
Сич лупатий пролетів;

Під вершинами діброви
Морок падати почав;
Занявчали в листях сови;
Пугач «пугу» закричав;

Кажани пішли черкатись:
Так їх хмарою й летить...
Гриць було оборонятись,
Далі плюнув та й мовчить!

Став куща свого глядіти,
Щоб, як тільки зацвіте,
Ту ж хвилиночку вхопити
В руку диво золоте.

Довго марно він дивився:
Не було ніде квіток;
Коли баче: загорівся
Зразу сяйний вугільок.

Він мерщій перехрестився,
На куща спрожогу впав,
За квітинку ухопився
Та за пазуху й сховав.

Як піднявся ґвалт і галас,
Як завило сто чортів!
Не злякавсь козак, та зараз
Взяв та все і похрестив.

Зникла вмить нечиста сила;
Всяка погань, баче Гриць,
І не знать куди злетіла:
Ні чортів нема, ні птиць!

Веселіше стало Грицю;
Взяв він люльку запалив,
Заховав гаман і крицю,
Йде до шляху із кущів.

Йде та й дума: чорнобривка,
Може, й досі ще не спить;
Що ж подіється, як дівка
Золоту квітинку вздрить?

Мабуть, вибігши із хати
Та побачивши мене,
Обіймати й милувати
Зараз з радощів почне!

Підожди лиш, Грицю, трішки:
Не в колясі ти сидиш;
А поки додому пішки
Дійдеш, може, дещо вздриш.

Отже й справді: в тую пору,
Як тягло його в село,
Глянув він на небо ігору —
Там нічого не було;

Глянув вниз, та і злякався.
Перед ним страшеними змій
По дорозі простигався:
Кігті гаком із-під вій.

Очі полум'ям горіли;
Хвіст, як ціп, об землю бив;
Чорні щелепи хрустіли,
З рота злий язик шипів,

Гриць мій дума: «От дожився,
От пропав я задарма!»
Коли се перехрестився —
І страховища нема!

Він тоді давай тікати;
Добігає до села,
Та прямісінько до хати,
Де Марусенька жила.

А на те й сама Маруся
Зустріч парубка біжить.
Як присікалась: «Добувся?
Де ж та квітка, де лежить?»

Він мерщій рукою квітку
Витяг з пазухи й віддав
Та у тую саму мітку
Цмок її — й поцілував.

А воно те й не Маруся,
Бач, нечистий диво звів –
У Марусю обернувся
Тай й квітинку ухопив.

Ухопив, зареготався,
Крикнув: «Що се ти — упивсь?
Ти було б не цілувався,
Та мерщій перехрестивсь!»

Спершу Гриць, як і, жахнувся;
Маца в пазусі своїй.
Оглядівся, повернувся,
Потім став якийсь чудний;

Бігом кинувся в дубину,
Та й пропав… Після того,
Чув і я, через годину
Люди бачили його,

Що ходив він, божевільний,
По діброві та кидав
Округ себе погляд пильний:
Квітку десь чи що шукав.

Читати

Климентові млини

(З народових оповіданів)
(Нік. Фед. Сумцову)

Коли поїдеш навпростець
З Охтирки пісками важкими
Через Гусинку в Тростянець,
То вбачиш бір. Проміж старими

Людьми ніхто тепер тобі
Того не зможе доказати,
З якої й наближно доби
Лічить годи йому почати.

А чутка й досі ще жива,
Що лісу тут стояла сила,
Ще і тоді, як татарва
У нас з кибитками ходила.

В бору плодились кабани,
Ведмідь і сарна прудконога,—
Тепер зосталися одні
Вовки та зайці, — більш нічого!

Тетеря й рябчик, що колись,
Було, і ліку їм не знали,
Як мир намножився, кудись
У інший край позалітали.

А бір стоїть, як і стояв,
Стоїть, — нікуди не двигнеться,
І мох коріння поснував,
І, як лилося, Ворскло ллється...

На йому ще з старовини,
Уперши в дно свою державу,
Гудуть Климентов! млини
І літо й зиму без увагу.

Коли Ж на слободах вітри
Надовго дути перестануть
І вітряки тії пори
Молоти борошна не стануть,

То на Клнментових млинах
Завізно дуже; бо возами
Застановлять і бір, і шлях,
І греблю, й плець над берегами.

Тоді гулячі хурщики,
До котрих ще черга не впала,
Було, обсядуть лотоки.
Поріжуть риби, хліба й сала

Й почнуть балакать: де хто був,
В яких місцях, в якій країні,
І де що бачив, де що чув
У себе дома й на чужині.

Отак зібрались якось раз
На греблю ранком слобожани,
І почина казать Панас,
Що був він в Більці й що бальчани

Зовсім здуріли; що баби
І печі з стравою забули,
Бо щось чудовна про скарби
У слободі своїй почули.

А діло он яке: взяла
Більчанська жінка паляницю.
Се б на гостинець, та й пішла
Свою одвідати зовицю

Аж у Сосонку; а туди
І кіньми їхать — то не близько!
Іде... не видно слободи,
А сонце хилиться вже низько.

Густіша бір, сосна гуде,
По дуплах сховуеться птиця,
І ні жива, ні мертва йде
Між сосен бідна молодиця.

Їй все здається, що вовки
Ось-ось прискочуть на дорогу
Та нападуться й на шматки
Розірвуть вмить її, небогу,

Але не тільки в лісі звір,
Та і собака не проскаче;
Порідшав трохи темний бір,
І в полі світиться неначе.

От жінка й дума, що воно
Де-небудь блиснуло із хати
Огнем од світла у вікно,
Та й мусить в хату поспішати.
Іде й натхнулася: стоїть
Пеньок сосновий, а на йому
Червоний півничок сидить
І сяє в пір'ї золотому,

Ще й шию витяг і як-як
Не кукурікне! Жінка стала
Неначе мрець який, та так
Від жаху зразу і упала;

А скарб у землю загудів
Й пеньок без півника зостався,
Бач, він їй датись не схотів!
А, кажуть, він би їй і дався,

Якби, уміючи, вона
Сміліш до його доступала
І не була собі дурна
Та «Киш!» на півня закричала.

Воно вже діялось не раз,
Що отакі скарби й давались;
І тим, хто кишнув в добрий час,
Півні в дукати розсипались.

А може, такечки пішло
Того, що скарб не вижив строку;
Та як коли і те було,
Що скарб не клався без зароку.

Їх на скотину, й на людей,
І на худобу зарікали,
І хто втрапляв знахідок сей,
Так ті коли не помирали,

То вже бувала повсегда
У господарстві їх знегода:
Або скотина пропада,
Або яка в худобі шкода!..

Скінчив Панас свої казки
І став ворочаться з мішками;
А слухачі на палички
Попідпиралися руками,

Та й кажуть: «Е, вже і того
Не вміла жінка брати в жменю!
Якби на нас, то ми б його
Мерщій вхопили — та в кишеню!..»

В ту саме пору, як Панас
Почав громаді говорити,
З млина до скринь прийшов на час
Мірошник воду підпрудити.

Почув і він про ті скарби
Та й замотав собі на вуса;
«Еге, говоре: от якби
Знайшлась мені така спокуса!

В млині робота не важка,
Та не який од неї й вжиток;
А як піймати півняка, —
О, то вже панський заробіток!

Стривай! Що бог дасть, а піду;
Е, вже піду! Я місце знаю;
А, може, птицю там знайду,
То й справді грошиків придбаю».

Зломивши дубчика з кущів,
Щоб півня добре стьобонути.
Перехрестивсь він та й побрів
Швиденько — скарба роздобути

Підходе прямо до пенька,
А на йому вже птиця сяє
Ясна, червона і жарка.
Та ще й крилом йому махає:

А рот роззявлений стирчить.
Як є. впрямець на чоловіка;
Того й дивись, що кожну мить
Ось-ось тобі закукуріка!

Мірошник півника дубцем
Та й крикнув: «Киш!» і незатріпавсь
Сердешний: гепнув камінцем
Та на дукати і розсипавсь!

Тоді мірошник позсипав
В обидва чоботи дукати,
Млина покинув та й почав
На всю округу панувати.

А і недовго панував:
Пішли розмови нехороші,
Що він або кого обкрав
Або знайшов великі гроші.

От раз його і підняли
Уранці в хаті неживого;
Дивились в скриню й не знайшли
Не тільки грошей — аж нічого!

Здобувся щастя неборак.
Та не прийшлось дожити віка:
Отож воно й виходе так.
Що клався скарб на чоловіка!

Читати