Показ дописів із міткою Федькович Юрій. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Федькович Юрій. Показати всі дописи
5 грудня 2009 р.
Шельвах
Ой та нікому так, нікому,
Та як жовняру молодому
у кабатинці, у ремінню
Ходити шельвах по камінню,
Ой та по зимнім, зимнесенькім
У кабатиню тонесенькім.
Ой ходить шельвах по морозі,
А камінь тріснув на підлозі;
Ой камінь тріснув, жовняр свиснув,
До себе ціпко гвер притиснув,
Та й білі руки ломле, гріє,
Що аж му серце в грудях мліє...
Ой серце моє крем'яноє,
Чому не тріснеш й ти надвоє?
Укрився місяць зороньками,
Заплакав жовняр сльозоньками;
Заплакав жовняр сині очі,
А під ногами сніг скрегоче.
А жовняр ноги підоймає,
До місяченька промовляє:
«Ти, місяченьку, перекрою,
Не дай ти, боже, долю мою!»
Читати
Три як рідні брати
повість
І
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і
попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов
відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на
світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить
собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш
очі світя!
— Братику,— кажу,— а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по
красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов,
II
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий Нічо мене не займає, нічо не
тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на
стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура
розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко
прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А
у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов
другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал
Косович не раз бувало й кажуть:
— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто
вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у
вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня[1].
— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом — чирк.
— Я осьде, — кажу.
— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
— Нічо, — кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти
годувати, да ще того й боля обходити»[2].
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно
дише.
III
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий,
недобрий; приходить до мене.
— Як зовешся?! — гримнув.
— Так і так, — кажу.
— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка,
а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і
обілляли!
— Далі, — прошу, — далі.
— «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти
знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Іване, бо мати наша сама остається. Сестри
пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив
продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не
споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий,
і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
IV
На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?[4] — крикнув капітан, а очі
ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.
— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.
— Нічо, — кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть
побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти
наш, боже!..»
V
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан
звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили.
Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?
— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
— Шкода мені вас, — жалує капітан: — ви хлопці годні. А може, має хто з вас
охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму.
Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.
— А це, — каже, — як?
— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму.
Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з
голоду погибає.
— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку, — Шовканюк іде на урльоп.
VI
Другої днини дали мені урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали мантлину[6]
стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!
— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.
— Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не
вернуть з міста.
— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фальфебер як тебе
захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, — думаю собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що
сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
— Пан капрал! — кажу. — А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так
борзо пішли?
— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько
тобі миль додому? — кажи правду.
— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.
— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я
го досі і не пив. «Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому
винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, —
гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а
вина мушу свому братчикові винести».
— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів
баночку та й дають мені.
— А це нащо? — кажу я.
— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не
маю, бери, що є.
— Да я, — кажу, — зафасував[7] два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі
купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати — узяв. «За два леви, — думаю я собі, — куплю нені
добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові
кожній сестрі по рантухові[8] тонкому та широкому».
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не
студінь, ні! аж око в'яне.
VII
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах
світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з
ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть,
уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів
нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив
за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі,
йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло
серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а
я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в
мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби
визнини штука. «Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу». А тут мені так і
позіваєсь! «Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду,
як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило.
«Це я змерз», — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй,
святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть
один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у
святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та
ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?
— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце,
ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
— А це, — кажу, — як я тут зайшов?
— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе
під одним будинком без душі.
— Боже, милий боже!..
— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та
люльку курив, — не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такіто люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й
сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе[9], є?
— Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
— Є й лист, — каже, — я находив.
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся[10].
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
— А що, — каже, — як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому!
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в
ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не
жив на світі.
IX
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого
застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата учора тиждень ховали, — та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я, — каже, — не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
— А ви ж звідкіля?
— Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже — в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку
щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що
обі в наймах.
— У наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Х
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь;
неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця,
дрижучи, а я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не
гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що
стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки
борзо дрівця рубаються!..
— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи
сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?
— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.
— А що казав, як умирав?
— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, — дожидав. «Нема, —
каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що
він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і
богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире
дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати!
якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри, плачучи, — коли у таких панів служимо,
що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
— А так же не будуть вам нічо казати?
— Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись,
бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав.
Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...
XI
Другої днини пішов я до жида.
— Давай, — кажу, — на роботу!
— Коли хоч, а то бери на сажні, — каже жид.
— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий
з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки
немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було
в руки дати. Отаке-то бідного!..
— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець,
плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, —
кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не
слабенька».
XII
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов
піп:
— Плати за похорон.
— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то
беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами.
Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє
пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є
сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як,
прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж
тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля. Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз
товаришували.
— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз
повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить
мені жид письмо.
— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як то закутало? — питаю я.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе
латри[14] в лісі рубає.
XIII
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й
не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не
бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня
покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від
матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко
було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже,
бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і
побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в
хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі
і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до
тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.
XIV
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до
мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та
повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене
розважає, і весну робить[15], і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж
тут прибігає гайдук з бецирку[16].
— Іди, — каже, — пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
— А що там, — каже, — небоже, подужав?
— Подужав трохи, — кажу.
— А дома як?
— От як, — кажу, — сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже,
поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
— А як ти слабував, хто тебе кутав?
— Яків Нестерюк, — кажу.
— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?
— Пан світлий скажуть!
— Прийшов тобі абшит[17].
— Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. — Як то може бути, пане?
— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
— Котрий то жандар? — питаю я.
— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги. — Пане мій добрий; дай,
Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на
господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!
XV
— А що там? — питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені
староста казав. Яків посумнів.
— Нестерюку, — кажу, — брате, а ти не рад, що я вже на волі?
— Рад, — каже, — та й не дуже!
— А то чому, соколе?
— Нічо, — каже, — все добре.
— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.
— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
— А чому?
— Бо тому: ти оженишся.
— Ну, та оженюся; та відтак?
— Ти дурень, — каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як
осердиться чого).
— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.
— Буду слухати, — каже.
— Дай свою сестру за мене.
— Ой?
— Та бігме.
— А я що буду робити самий дома?
— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.
— Гм! — каже Яків.
— Так, брате!
— Коли так, то хіба й я женюся?
— Ану, женися, братику, без жарту.
— А даси за мене свою сестру?
— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
— Ти дурень, — каже Яків та й став весільної свистати. — Даєш чи не даєш за мене
свою сестру?
— Хоть обі, любчику, — кажу я. — А я ж...
— Агов! — крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже
ввечер), — не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!
Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у
мундирі, без зброї та й паличка в руках.
— А це ви, — кажу, — пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази
від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..
— Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! — каже жандар. — Я вже й не пан, я
такий мужик, як би й ви.
— Оце би то? — кажемо.
— Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні
вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між
вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю
худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.
Я так зрадів, господи!
— А ви ж би... — кажу.
— Та бо гов уже з тим тільки виканням! — гримнув жандар. — Не кажіть мені «ви»,
але таки по-парубоцьки «ти».
— То нехай же буде й «ти». А ти ж би, — кажу, — між нами, простими руснаками,
хотів жити?
— Я, — каже Тайвер, — той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не
сказати. У вас, — каже, — так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій
нашій Німеччині, холодно якось, нудно!
— Та бо тобі треба женитися, — каже Яків до жандаря. — Без жінки не йде
господарство в лад.
— А ти як гадав? — каже жандар, — женитися, відки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?
— Яка Оленочка? — питаю я.
— Або твоя сестра! — каже Тайвер.
— Як це?
— Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?
— А я ж би відки знав? — кажу я. — Олено, ходи сюди зараз! — крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.
— Дівко, — кажу, — а я оце що за речі чую? О-о!
Вона мені в ноги.
— Бадічку, — каже, — простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!
— Вже більше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам і собі засоромивсь. —
Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?
— Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! — каже бідна дівка, плачучи. — А я тобі
тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж мій!
Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він,
бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим
морганням своїм поганим!..
Ми як стояли, так усі і засміялись.
— А тепер що буде? — питаю я жандаря.
— Тепер отак буде, — каже він, — я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю
та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні[19] і зелені святки, чи як там,
буде і весілля. Згода?
— Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? — кажу я, жартуючи.
— Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…
— Не цірся[20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені
тутки комедії твоєї на потрібно.
— Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!
— Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, — кажу, — за
тривок[21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?
— Та бо я го буду дуже любити! — каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що,
мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.
— Коли так, — кажу, — то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже
зголоднів, тільки говорячи.
XVI
Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має
вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому
перебрався. Ногавиці[22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний,
бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а
келеф[23] хороцівський такий уже, що такий! А сам — хлопець-хлопець! Сердешна
Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто
би не казав, що це німець: руснак та й руснак!
У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли),
сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.
— А ти що журишся? — питає Тоній.
— От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого
би то собі взяти?
— Або Андрія Сірмана? — каже Яків.
Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.
— Бадічку, — каже, — за вами якийсь вояк питає!
— Де? — кажу.
— Та он за ворітьми!
— Чому ж не йде в хату?
— Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
— А який він?
— Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно
моргає.
Я не побіг, а полетів з хати.
— Бая, — кажу, — пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..
— Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся
(бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то
в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..
— Ой, — кажу, — пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!.. — а сам
так го обіймив, трохи не задушу.
— Та гов же бо, гов, — каже Тоній, сміючись. — Ліпше просім оцього пана, аби
тобі пішов у дружби.
— Упідскоки, — каже Бая.
— Але? Але? — питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?
— Ти дурень! — каже Яків, свищучи.
— Хіба так! — кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
— Ви оце пусте завели, — каже Бая, — ануте-ко мені лиш чарки! — а сам виймає з
тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!
XVII
Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я
знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта
маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з
Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя
або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере,
то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя
Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за
нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми
бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку,
відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно,
сказано — щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами,
не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними:
як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все
здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде
вже, серце моє!
[1] Зо дня, відо дня — черговий, днювальний.
[2] Боля обходити — хворих доглядати.
[3] Урльоп — відпустка.
[4] Чого хочеш? (польськ.)
[5] Урльопас - відпускний документ.
[6] Мантлину - жовнірський плащ.
[7] Зафасувати — одержати.
[8] Рантух — хустина з тонкої тканини.
[9] Варе — чей, ачей.
[10] Аж не зумівся — аж знетямився.
[11] Шмаття комісного — військового одягу.
[12] Камата — плата за несвоєчасне повернення боргу.
[13] Фантувати — забирати майно за неоплачений борг.
[14] Латри — міра дров.
[15] Весну робить — весняну роботу робити.
[16] Бецирк — повітовий уряд.
[17] Абшит — відставка, звільнення від військової служби.
[18] Падонько — батенько.
[19] Велицідня — післявеликодні церковні свята.
[20] Ціритись — сміятися, шкіритись.
[21] Тривок — життя.
[22] Ногавиці — штани
[23] Келеф — ціпок з топірцем.
Читати
І
Мені ще й двадцять рік ледве було, як уже кучерики мої золоті облетіли! Навіть і
попрощатись не пускали, але звеліли відразу йти до компанії. З тяжков бідов
відпрохався на три дні додому.
А дома сум та плач. Мати розболілась, ридаючи (батька давно вже не було на
світі), сестри неначе з ума зійшли, таке заводя. Лиш брат мій Онуфрій сидить
собі кінець стола, неначе то не мене відібрали. Білий-білий та сухонький! — лиш
очі світя!
— Братику,— кажу,— а вам мене не жалко?
Він мені на це нічо не відповів, тільки дві сльози великі-великі покотились по
красному та зів'ялому тому личку.
Заплакав і я собі, попрощався та й пішов,
II
Служу рік, служу другий, ні смутний, ні веселий Нічо мене не займає, нічо не
тішить; тручаю свої дні, як вильми. Тільки того й розжитку, коли стану бувало на
стойці та собі тихесенько поплачу або богу помолюся. Тоді мені неначе та недура
розсунеться; і зіроньки засіяють іначе, і місяць усміхнеться, і соловейко
прощебече. А я собі стану, зіпруся на ясную свою зброю та слухаю або дивлюся. А
у касарні, — от як у касарні: гомін, зойк. Дехто лає, дехто б'є, декого знов
другі б'ють. А я собі — от як то я, все мовчу та своє діло роблю. Пан капрал
Косович не раз бувало й кажуть:
— Це, — кажуть, — чоловік кам'яний; я би так не зуміг жити на світі!
— А що ж, — кажу, — пан капрал: ми не можемо бути всі однакі. — Та й знов мовчу.
Одного вечора сидимо ми собі в касарні. Дехто ще порається коло риштунків, дехто
вже покутався та люльку собі курить, з камратом розмовля дещо, а я стою собі у
вікні та думаю. Аж тут прибігає капрал зо дня[1].
— А нема тут, — каже, — Шовканюка Йвана?
Мене неначе серпом — чирк.
— Я осьде, — кажу.
— Завтра до рапорту; тобі лист прийшов.
— Нічо, — кажу.
А камрати так зараз і в жарти:
— Еге, — кажуть, — з грішми! Шовканюк завтра платить.
«Добре вам жартувати, — думаю я собі, — да не так-то старій бідній вдові діти
годувати, да ще того й боля обходити»[2].
А мій брат, знаєте, вже три роки як з постелі не встає; сохне та кровйов ув одно
дише.
III
Другої днини рано зібрався чисто, приходжу до рапорту. Капітан такий сердитий,
недобрий; приходить до мене.
— Як зовешся?! — гримнув.
— Так і так, — кажу.
— На, — крикнув та й шпурнув мені лист у лице. Навіть не подивиться на чоловіка,
а хоть подивиться, то неначе собака крізь пліт.
Поніс я свій лист до одного фрайтера, що знав читати.
— Ану, — кажу, — фрайтер, прочитайте мені оцей лист, будьте такі добрі!
— Чому ні, — каже, — прочитаю. Та і став читати. А я слухаю.
— «Братику мій дорогий та любий!» — читає фрайтер, а мене гіркі чогось так і
обілляли!
— Далі, — прошу, — далі.
— «Ти вже мене не застанеш, бо я на смерті. Да не вдавайся в тугу, любий; ти
знаєш, що я не жив на світі, а карався.
Коли зможеш, приходи на урльоп[3], Іване, бо мати наша сама остається. Сестри
пішли у найми, а Василька взяли у двір до волів.
Волики продав, ніщо було робити; за податки душу брали. І кожух свій мусив
продати; але сардаки оба ще стоя; коли не закрадуть у похорон, то понаходиш.
Вуйко Андрій дуже нас укривдив; і послідню коровину з загороди займив. Але не
споминай йому лихом, як вийдеш. Усе-таки свій своїм.
А тепер, брате мій Іване, брате мій рідний, прощай мене: і перший раз, і другий,
і третій!
А коли тобі бог поможе та будеш мати з-за чого, споминай мене,
твого рідного брата
Онуфрія».
IV
На другий день пишуся знов до рапорту. — Со сhcesz?[4] — крикнув капітан, а очі
ходя у него, знай у тої гадини пожаристої.
— Прошу послушне пана капітана хоть на два місяці, на урльоп. У мене...
Господи, як утне мене в лице! — кров тільки почуріла по білому кабатові.
— Я вам, — каже, — урльоп дам, ви сякі-такі сини. До гарешту з ним!
Завели мене в гарешт, мені байдуже. Сиджу собі, неначе то не я.
— Ти достанеш буки, — каже капрал відо дня.
— Нічо, — кажу.
І обгорнули мене думки та гадки.
«Піду, — гадаю собі, — та утоплюся: чого в світі більше й жити? Там хоть
побачуся з братиком своїм рідним, а тут тільки б'ють та збиткуються. Боже ти
наш, боже!..»
V
На третій день ведуть мене знов до рапорту. Я стою; рапорт великий, капітан
звелів прийти усім словакам, що сорок восьмого року на Угорщині були половили.
Було їх у нашій компанії більш як двадцять мужа.
— А що, — питається мене капітан, — чи будеш ще на урльоп проситись?
— Ні вже, — кажу. А думка в мене одна: «Коби по рапорті, — піду та втоплюся».
Приходить капітан до словаків:
— А що, — каже, — прийшло, аби вас пустити додому.
Вони так зраділи, господи!
— Шкода мені вас, — жалує капітан: — ви хлопці годні. А може, має хто з вас
охоту остатись рік з один в компанії? Вам добре буде.
Нічичирк.
— А ви, капрал Бая, не маєте охоти ще з рік послужити? У моїй компанії добре!
Цілий рапорт як раз усміхнувсь. Наш капітан та про добре говорить!
Але Бая не много думав.
— Пустіть, — каже, — пан капітан, Шовканюка на урльоп, то вам ще рік служитиму.
Отак!
Капітан не йме віри: то на мене дивиться, то на капрала.
— А це, — каже, — як?
— Отак, як кажу: пустіть Шовканюка на урльоп, то вам цілий ще рік служитиму.
Пустіть, пустіть, пане капітан: в нього брат помер, в нього стара слаба мати з
голоду погибає.
— Про мене, — каже капітан, подумавши хвильку, — Шовканюк іде на урльоп.
VI
Другої днини дали мені урльопас[5], дали кабат дранкавий, дали мантлину[6]
стару-стару та діряву та й пустили. А я такий уже рад!
— А де, — кажу, — мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?
— Да нема, — кажуть, — пішов у місто.
— Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не
вернуть з міста.
— Да не дожидай ти багацько, — каже дехто з цугу, — а то фальфебер як тебе
захопить, то матимешся.
«Коли так, то хіба йти, — думаю собі, — а мойому пану капралові най бог дає, що
сам розуміє». Отак думав я та й пішов.
А за містом — я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.
— Пан капрал! — кажу. — А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так
борзо пішли?
— Да я умисне, — кажуть вони, — бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько
тобі миль додому? — кажи правду.
— Сорок миль да ще й кілька, — кажу я.
Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.
А то студінь така, господи! Сказано — перед різдвом.
— Ходи, — кажуть, — у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я
го досі і не пив. «Отакого, — думаю я собі, — коби-то братикові тому хворому
винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, —
гадаю я собі, — коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а
вина мушу свому братчикові винести».
— Час мені до касарні, — стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів
баночку та й дають мені.
— А це нащо? — кажу я.
— На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не
маю, бери, що є.
— Да я, — кажу, — зафасував[7] два леви срібні; мені доста буде.
Вони аж розсердились.
— Коли я тобі даю, то бери, — кажуть. — Коли вже на те, то хоть кожушок собі
купиш. Тепер студено.
Не хотів я їх більш гнівати — узяв. «За два леви, — думаю я собі, — куплю нені
добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові
кожній сестрі по рантухові[8] тонкому та широкому».
Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут — не
студінь, ні! аж око в'яне.
VII
Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах
світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з
ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть,
уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів
нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив
за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі,
йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло
серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а
я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в
мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби
визнини штука. «Да не буду їсти, — думаю, — домів принесу». А тут мені так і
позіваєсь! «Сяду, — думаю собі, — припочину минуточку, а відтак скоріш і піду,
як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило.
«Це я змерз», — думаю собі; хотів встати — не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй,
святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..
VIII
Прокидаюсь — а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть
один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у
святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та
ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.
Я так і стрепенувся.
— Ох, мені лишенько, — кажу, — а я де оце?
— У мене, — каже жандар, — як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце,
ти дуже хворий.
Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.
— А це, — кажу, — як я тут зайшов?
— Бодай і не згадувати, — каже жандар, — учора, з вечері йдучи, найшов я тебе
під одним будинком без душі.
— Боже, милий боже!..
— Так тобі треба, — обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та
люльку курив, — не пий, лайдаку!
А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такіто люди!
Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й
сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.
— Пане, — кажу, — а мундир мій, варе[9], є?
— Є, — каже, — не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.
— В урльопасі, — кажу, — був лист.
— Є й лист, — каже, — я находив.
— Коби я знав, — кажу, — де мій мундир, я би збирався.
Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.
— Коби, — каже, — за три дні, то би добре.
Я аж не зумівся[10].
— Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!
— Я все, — каже, — знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.
— А де ж той, — кажу, — дохтор?
— Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.
— А що, — каже, — як тобі?
— Добре, — кажу. — Пустіть додому!
— Ще тобі не можна, — каже дохтор, — ти ще дуже слабий.
Я так і став благати:
— Пане, — кажу, — пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.
Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.
— Про мене, — каже дохтор нарешті, — завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в
ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.
Я так і зрадів.
— О, дякувать же вам, пан дохтор!
— Не мені дякуй, — каже дохтор, — а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не
жив на світі.
IX
Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.
— Чого, — каже, — так задумався, серце?
— Чи ж нема чого? — кажу.
— Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.
— Хто би збаг, — кажу, — що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого
застати.
— Аби ти та я здоров, — каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.
— Або ви знаєте? — кажу.
— Твого брата учора тиждень ховали, — та й сплакав.
— Або ви, — кажу, — мого брата знали?
— Я, — каже, — не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині
— А ви ж звідкіля?
— Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.
— А так — як же ж ви пізналися з Онуфрієм?
— Я не раз, — каже — в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку
щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!
— А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що
обі в наймах.
— У наймах, — каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.
Х
Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.
— Жди, — каже жандар, — по тебе зараз віз приїде.
За годинку був і віз; сів я та й поїхав.
А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь;
неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця,
дрижучи, а я на двері.
— Добрий день вам, ненько, що дієте?
— Чи то ти там, синку? Дай же тобі боже здоровля, що прийшов, а то я вже не
гадала з тобою ся видіти. Гину, синку, з студені та з голоду.
Я скинув борше дранкаву мою плащину та й укрив неню, а сам ухопив сокиру, що
стояла за лавов, та в ліс!
За малу годиночку були і дрова в хаті, і вогонь гарний у печі. Для рідної неньки
борзо дрівця рубаються!..
— О, простибіг же тобі, синку! — кажуть неня, скоро почули вогонь у печі. — Ходи
сюда, душко, най тебе переблагословлю!
Поблагословили.
— А коли, — кажу, — Онуфрія прятали?
— Передучора тиждень минув, — кажуть неня.
— А що казав, як умирав?
— Нічо не казав, синку мій, лиш ув одно тебе сподівався, — дожидав. «Нема, —
каже, — Іванчика, нема братика мого рідного, нема!.. а мені все причувається, що
він іде; він недалеко мене, він прийде!» Та як зітхнув тогді, синку мій, так і
богу душечку дав. Не діждав братика свого рідного побачити, що го так дуже щире
дожидав!..
Десь коло опівночі позбігалися і сестри з села.
— А що, — кажу, — сестрички; ви, бачу, вашу неню гарно дозираєте, ніщо казати!
якби не я був нагодився, то зо студені гибли і самі, і дитина.
— А що ж, бадічку, — одрікаються сестри, плачучи, — коли у таких панів служимо,
що і до церкви не пускають, не то що. Отже, тепер викралися.
— А так же не будуть вам нічо казати?
— Та нехай уже кажуть; нехай нас вб'ють, а нас кортіло з вами побачитись,
бадічку. Не гнівайтесь...
Мені жаль аж серце розриває, але нічо не кажу, мовчу; виймив дари та й роздав.
Лиш та хусточка шовкова, що братикові свому купив, лишилась...
XI
Другої днини пішов я до жида.
— Давай, — кажу, — на роботу!
— Коли хоч, а то бери на сажні, — каже жид.
— Нічо, — кажу, — озьму і на сажні.
Взяв три кірці хліба, взяв солі, взяв грошей; роблю, так роблю, аж піт кривавий
з мене йде! а мені здавалось, що це не робота, а іграшка: для рідної неньки
немає тяжкої роботи...
Роблю я один тиждень в лісі, роблю другий, аж тут прибігає дитина, плачучи:
— Бадічку, — каже, — ідіть д хаті, бо неня дуже слабі.
Покинув роботу, біжу. Прибігаю домів, аж неня вже без душі. І свічки нікому було
в руки дати. Отаке-то бідного!..
— А чому ж ти мені, синку, давно не дав знати? — лаю я на хлопця.
— Я хотів, бадічку, коли ж бо неня ув одно мене не пускали, — повістує хлопець,
плачучи. — «Ви, ненечко, слабі, я піду за бадічком у ліс» — «Не йди, синку, —
кажуть неня, — а то ще тебе собаки де нападуть та перепудя. Не йди, синку, я не
слабенька».
XII
Поховав я свою неньку, а сам обліг. Лежу, так лежу, що ледве й тямлюся. Прийшов
піп:
— Плати за похорон.
— Поголіть мені, панотчику; видужаю, та вам або заплачу, або відроблю!
— Ні, таки плати зараз!
— Що ж я вам дам, добродію, хіба душу?
— Чорт по твоїй душі! Плати та й годі... мені...
— Маю ще онде в торбині дві парі шмаття комісного[11] та кілька щіточок, хіба то
беріть: більше нічо не маю. Ще і хусточка шовкова за два леви срібні.
— Сюда з ним, — каже піп та й ухопив торбинку, що висіла мені над головами.
Подав паламареві, а сам пішов, кленучи та тріскаючи.
Аж тут уходить і війт з десятником.
— А ти, — каже, — набрав у жида на сажні, чом не робиш?
— Коби я годен, — кажу, — я би робив, а так, самі видите, що не годен.
— То дай заліг, — каже війт, — або підпишися на грунт. Жидівське не сміє
пропасти.
— Жидівське, — кажу, — не пропаде, а я на грунт не підписуюся, бо до того є
сироти, не лиш я. Коли подужаю, а я жидові відроблю, ще й камату[12] му заплачу.
Війт насварив на мене та й пішов, але жид поганий не ждав; в тиждень, чи як,
прийшов мене фантувати[13]. А я ще лежу. Записали і грунт, і хату в заліг.
Я сиджу на постелі та сплакав. Так ревне плачу, що аж серце з мене вискакує. Аж
тут убігає Нестерюк Яків; убіг та й зупинився коло дверей.
— Добрий вечір, брате!
— Добре здоровля. Прошу, сідай.
— Най увесь гаразд у тебе сідає. А тебе забрали?
— Забрали, — кажу.
— Шкода, що і шкіру з тебе не здерли, — упік Яків.
— Від тебе, брате Нестерюку, — кажу, — мені і таке слово миле. Ми в один раз
товаришували.
— В один раз! — повторив Нестерюк гірко, — а тепер?
— Тепер я у печалі, у великій печалі. Не годиться мені вірного товариша займати.
— Ти дурень (не против вас говорячи, читці мої любі), ти дурень! — ще раз
повторив Яків, а сам пішов і бувай здоров не сказав. А другої днини приносить
мені жид письмо.
— На тобі пак, — каже. — Яків Нестерюк вже мене закутало за тебе.
— Як то закутало? — питаю я.
— Отак закутало, що твою роботу переймило на себе. Воно пак сьогодня вже за тебе
латри[14] в лісі рубає.
XIII
Яків Нестерюк був з нашого села, парубок годний та щирий, такий уже щирий, що й
не сказати. Доки мене остригли, то ми собі товаришували, а відтак уже й не
бачились більше, бо він далеко від нас сидів, аж на другім куті. Тільки неня
покойні мені уповідали, що він, заки я був у війську, остався від вітця і від
матері та тепер сам собі господарює тільки з сестрою (бо їх лиш таки двійко
було). Мене не раз кортіло до його піти відвідати, та все не смів; така-то вже,
бачите, натура. Якби був сам до мене не прийшов, то хто знає, коли би ми були і
побачились.
Другої днини, чи що, прибігає вечором до мене:
— А що дієш, брате?
— А що ж би-м, — кажу, — діяв? Лежу.
— А знаєш ти, чого я оце прийшов до тебе?
— Чутиму.
— Я хочу йти до тебе сидіти або ти йди до мене.
— Як оце? — питаю я.
— Отак, — каже Яків. — Ти хворий, хто знає, коли видужаєш, а тобі треба кого в
хату, не то, щоб обходив господарство, а те, щоби тебе розважав. От бог дає далі
і весну надворі: треба закладати орати, сіяти.
— А твоє ж господарство?
— За моє не журись: я і свого догляну, і тут буду. Так і завтра кочуюся хіба до
тебе? Я хотів щось казати, але він не дав.
— Ти дурень! — каже та й пішов, свищучи, у двері.
XIV
Іде дощ, доки іде, а відтак і сонічко загріє. Отак і на мене: Яків перенісся до
мене, довг мій відроблений, попові заплачено, сестри повислужувались та
повертали домів, а я сам став помалу дужати. Яків у мене як рідний брат: і мене
розважає, і весну робить[15], і співає, як той соловій у гаю. Мені весело. Аж
тут прибігає гайдук з бецирку[16].
— Іди, — каже, — пан староста тебе потребує!
Приходжу до старости.
— А що там, — каже, — небоже, подужав?
— Подужав трохи, — кажу.
— А дома як?
— От як, — кажу, — сироти вічні, без вітця і без матері. Як мене, не дай боже,
поволають, пропало все: і грунт, і господарство.
— А як ти слабував, хто тебе кутав?
— Яків Нестерюк, — кажу.
— Годний хлопець, — каже староста. — А знаєш, чого я тебе кликав?
— Пан світлий скажуть!
— Прийшов тобі абшит[17].
— Мені абшит? — кажу я, а тут з радіщ аж нестямився. — Як то може бути, пане?
— Я писав за тебе до міністерії, бо мені жандар Тайвер усе уповів.
— Котрий то жандар? — питаю я.
— А той, що тебе на снігу замерзлого найшов. Я все знаю.
— Пане мій годний! — кажу я та й упав старості в ноги. — Пане мій добрий; дай,
Христе-боже, аби ви ніколи на лихе місце не ступили!
— Годі вже, годі, — каже староста. — А тепер іди собі домів, женися та ставай на
господаря. Вже доста бурлакувати — час раз і людьми стати!
XV
— А що там? — питається Яків дома. Я показую йому абшит та й уповідаю, що мені
староста казав. Яків посумнів.
— Нестерюку, — кажу, — брате, а ти не рад, що я вже на волі?
— Рад, — каже, — та й не дуже!
— А то чому, соколе?
— Нічо, — каже, — все добре.
— Ні, ні, — кажу я, — ти мене так не збудеш; уповідай, що таке.
— Отаке, коли хоч знати: нам не бути вже вкупі.
— А чому?
— Бо тому: ти оженишся.
— Ну, та оженюся; та відтак?
— Ти дурень, — каже Яків, а сам став свистати. (Це він бувало осігди так, як
осердиться чого).
— А що би з того було, якби ти одного дурня послухав? — кажу я.
— Буду слухати, — каже.
— Дай свою сестру за мене.
— Ой?
— Та бігме.
— А я що буду робити самий дома?
— Зо мною жити, коли ласка твоя. А ні, і ти женись, та станемо оба ґаздами.
— Гм! — каже Яків.
— Так, брате!
— Коли так, то хіба й я женюся?
— Ану, женися, братику, без жарту.
— А даси за мене свою сестру?
— Моя сестра сирота, а ще до того й бідна. А ти багач!
— Ти дурень, — каже Яків та й став весільної свистати. — Даєш чи не даєш за мене
свою сестру?
— Хоть обі, любчику, — кажу я. — А я ж...
— Агов! — крикнув нам хтось з-за плечей (а ми оце в саду розмовляли, уже
ввечер), — не роздавай усі, бо й мені треба лишити хоть одну!
Ми обіздрілись, а мій жандарик молоденький стоїть нам за плечима, але лиш у
мундирі, без зброї та й паличка в руках.
— А це ви, — кажу, — пане мій золотий, ангеле мій добрий, щось-те мене два рази
від смерті відкупили? Пане мій делікатний та дорогий!..
— Та бо гов тобі вже з тільким паньканням! — каже жандар. — Я вже й не пан, я
такий мужик, як би й ви.
— Оце би то? — кажемо.
— Учора дістав абшит. Але нехай вам крайнім словом скажу. Я дома не маю ні
вітця, ні матері, ні родини такої, аби мені до душі. От задумав собі отут між
вами оселитись. Маю пару грошей, куплю собі грунт гарний, покладу хату, справлю
худобу та й буду собі жити, коли бог поможе, бо я знаю господарство.
Я так зрадів, господи!
— А ви ж би... — кажу.
— Та бо гов уже з тим тільки виканням! — гримнув жандар. — Не кажіть мені «ви»,
але таки по-парубоцьки «ти».
— То нехай же буде й «ти». А ти ж би, — кажу, — між нами, простими руснаками,
хотів жити?
— Я, — каже Тайвер, — той руський край та ті руські люди так полюбив, що і не
сказати. У вас, — каже, — так якось сердечне, звичайно, красно; а у нас, на тій
нашій Німеччині, холодно якось, нудно!
— Та бо тобі треба женитися, — каже Яків до жандаря. — Без жінки не йде
господарство в лад.
— А ти як гадав? — каже жандар, — женитися, відки голова! Що, варе, моя
Оленочка, та чарівочка, діє? серце моє?
— Яка Оленочка? — питаю я.
— Або твоя сестра! — каже Тайвер.
— Як це?
— Отак це: ми двоє любимося та й годі. Ти не знав?
— А я ж би відки знав? — кажу я. — Олено, ходи сюди зараз! — крикнув я.
Вона вийшла, да така вже вам засоромлена, що і світа божого, мабуть, не видить.
— Дівко, — кажу, — а я оце що за речі чую? О-о!
Вона мені в ноги.
— Бадічку, — каже, — простіть мене, я согрішила. Я вже більше не буду!
— Вже більше мене не будеш любити? -~ каже жандар, а сам і собі засоромивсь. —
Що ти мені казала? Знаєш, тоді коло керниці? га?
— Ей, та бо ти все з твоїми вигадками! — каже бідна дівка, плачучи. — А я тобі
тоді не казала, що то таке буде? а ти все своєї!.. А падоньку[18] ж мій!
Бадічку, не гнівайтесь на мене, я вже на него ані подивлюся більше! То він,
бігме, він винен, най сам скаже: хто кого перший раз зачепив? Та ще й з тим
морганням своїм поганим!..
Ми як стояли, так усі і засміялись.
— А тепер що буде? — питаю я жандаря.
— Тепер отак буде, — каже він, — я остану в тебе, доки собі де грунт не напитаю
та не справлю, що треба.
Тим часом дасть бог і Великдень, а по велицідні[19] і зелені святки, чи як там,
буде і весілля. Згода?
— Та бо ти не чув, що Олена тебе і знати не хоче? — кажу я, жартуючи.
— Та я, бадічку... я лиш так... я, бігме, лиш так, я…
— Не цірся[20] небого, тільки, але скажи-таки попросту, що любиш та й годі. Мені
тутки комедії твоєї на потрібно.
— Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!
— Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, — кажу, — за
тривок[21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?
— Та бо я го буду дуже любити! — каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що,
мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.
— Коли так, — кажу, — то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже
зголоднів, тільки говорячи.
XVI
Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має
вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому
перебрався. Ногавиці[22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний,
бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а
келеф[23] хороцівський такий уже, що такий! А сам — хлопець-хлопець! Сердешна
Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто
би не казав, що це німець: руснак та й руснак!
У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли),
сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.
— А ти що журишся? — питає Тоній.
— От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого
би то собі взяти?
— Або Андрія Сірмана? — каже Яків.
Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.
— Бадічку, — каже, — за вами якийсь вояк питає!
— Де? — кажу.
— Та он за ворітьми!
— Чому ж не йде в хату?
— Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.
— А який він?
— Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно
моргає.
Я не побіг, а полетів з хати.
— Бая, — кажу, — пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..
— Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся
(бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то
в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..
— Ой, — кажу, — пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!.. — а сам
так го обіймив, трохи не задушу.
— Та гов же бо, гов, — каже Тоній, сміючись. — Ліпше просім оцього пана, аби
тобі пішов у дружби.
— Упідскоки, — каже Бая.
— Але? Але? — питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?
— Ти дурень! — каже Яків, свищучи.
— Хіба так! — кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.
— Ви оце пусте завели, — каже Бая, — ануте-ко мені лиш чарки! — а сам виймає з
тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!
XVII
Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я
знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта
маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з
Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя
або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере,
то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя
Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за
нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми
бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку,
відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно,
сказано — щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами,
не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними:
як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все
здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде
вже, серце моє!
[1] Зо дня, відо дня — черговий, днювальний.
[2] Боля обходити — хворих доглядати.
[3] Урльоп — відпустка.
[4] Чого хочеш? (польськ.)
[5] Урльопас - відпускний документ.
[6] Мантлину - жовнірський плащ.
[7] Зафасувати — одержати.
[8] Рантух — хустина з тонкої тканини.
[9] Варе — чей, ачей.
[10] Аж не зумівся — аж знетямився.
[11] Шмаття комісного — військового одягу.
[12] Камата — плата за несвоєчасне повернення боргу.
[13] Фантувати — забирати майно за неоплачений борг.
[14] Латри — міра дров.
[15] Весну робить — весняну роботу робити.
[16] Бецирк — повітовий уряд.
[17] Абшит — відставка, звільнення від військової служби.
[18] Падонько — батенько.
[19] Велицідня — післявеликодні церковні свята.
[20] Ціритись — сміятися, шкіритись.
[21] Тривок — життя.
[22] Ногавиці — штани
[23] Келеф — ціпок з топірцем.
Читати
Серце не навчити
повісточка
Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той
на папері не спишеш, — такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як
уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем
гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. «Що ти, дівко, там забула?» — кричить
мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. «Ненечко, ох ненечко люба,
най хоть надивлюся!»
А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на
мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию
та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі,
що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав
та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі
вхопишся, так засіяють!..
Вечір дав бог тихий та милий, — сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі
сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а
дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням
жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх
ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та
високими нашими горами!
— Чого ти так засумував, Василю? — став один легінь другого питати. — Чи не
болить тебе знов голова?
— Або мене коли голова боліла? — каже другий.
— А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?
Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:
— А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?
— Дівчина на цілу Буковину! — каже Іван. — Гадаю за тиждень старости слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
— І я гадаю, — каже. — старости посилати.
— Як собі, братчику, любиш! — умкнув Іван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
— Таже, — каже, — оба, чей, з нею не оженимося?
— Оба, правда — ні, але я то знаю, що оженюся з нею.
— А чому ти, чому не я?
— Тому не ти, — каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, — бо я старший, і
дівка моя має бути!
— Коли ж бо вона мене любить, — каже Василь, а сам аж кипить.
— А я її люблю, — каже Іван, мов кам'яний.
— Або най так буде, — каже Василь, — як дівка пристане.
— І так ні, — став Іван спроволока говорити. — Олена буде моя!
— Хіба мене не буде! — кремснув Василь.
— На таке я зараз пристаю, — відвернув Іван смішком. — Ходім та поміряємося: хто
виграє, того й дівка буде.
— Ходім! — крикнув Василь.
— А чим, ножами чи пістолетами? — питає Іван.
— Чим хоч! — верещить Василь. — А Олена буде моя!
— Та вже побачимо, — рече Іван, — як нам лицарське щастє послужить. Гайда!
Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.
Іван і Василь — були се два багатирські сини із Соколія.
Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне
любилися, — бувало, ні кроку один без другого.
Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли
піде на базар — то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте,
опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то
гатить топірцем — не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди
з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже
його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого
по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук,
а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих
святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить
бути, аби не знати що, — дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна
пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію
бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину,
та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:
— Дєдю, дайте мені одну корову!
— А тобі нащо? — питає старий.
— Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.
— Возьми собі, сину! — каже старий.
Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, — згорів на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі
усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків,
щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества,
ба пояси, ба баюри, доста того — посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без
опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. «Так тобі
треба, — каже, — най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на
нашій царині є цвіту доволі!» ...Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його
там прив'язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від
Івана він не утік.
При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і
зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А
побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то
нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало...
У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими
цвітами; тут наші парубки поставали.
— Стріляй! — каже Іван.
Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.
Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло — а з Василевого плеча почуріла
кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими
ліліточками повишивала.
Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя — слеза йому в очах
закрутилася.
— Видиш, брате, — каже, — треба нам сього було?
— Зав'яжи мені руку, — каже Василь, спершися на дерево, — бо зачинаю ослабати.
А кров, бачите, так грає косицями.
Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та
й зав'язав.
— Ходім, — каже, — тепер додому, я тебе підведу.
Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
— Олена тепер твоя!
— Авжеж, — каже Іван, — по-лицарському праву моя.
— Я без неї не можу жити, брате Іване!
А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.
— Попрощаймося, брате, — став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі
по тварі покотилися, — попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом
і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику.
Прощай мене!
Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув
— пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у
опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо
видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...
Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі,
тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка
вельможна. А дочка в неї, дочка! — чорнобрива, кароока, а на личку, мов
полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де
.коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний — Олена
все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло
віконця: «Тут тобі, донечко, — каже, — сидіти, а не коло печі вештаться.
Личенько згорить».
Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.
— Е, що! — каже Василь до Івана. — Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде
під кріс.
— Ходім, — каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут
здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик
росити. А наші стрільці навіть без сердаків.
— Що робитимемо? — питає Василь.
— Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, — каже Іван.
Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й
забавитися. Наші легіні не були від того.
Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та квіточка
на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й
то за одну минуточку.
Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть
усіма запахами, — красно, любо, мило.
Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. «А що, — питає
жартиком, — котрий з вас шле старости?»
Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі
«добраніч» та й розійшлися.
Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте,
був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його
надії не мала. «Ми, — каже, — з Іваном мірялись: я пройграв — а ти будеш
Іванова. Але не забувай про тото Василя — ти його ще колись побачиш, а сим часом
бувай здорова!»
Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:
— Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!
— Годі, годі, любко моя! — каже стара, а сама так і журиться. — Годі, донечко
моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!
— Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум'яного, коли Василечка нема? Ох,
вайльо, вайльо!
— Бідо ма бо з тобою, дівко! — стала стара нарешті сердитися. — Або Йван, може,
не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?
От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але
вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала
та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.
Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.
— Газдине, — каже, — до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть,
щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, — ..
а сама вже така рада, господи! «Що ж, — гадає собі, — віддам мою одиначку за
хорошого парубка, то й минеться її туга».
Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.
— А раді гостям, паніматочко?
— Добрим людям хто ж не рад би? — каже стара. — А яка щаслива година вас
принесла? — а сама сіла собі в образи.
— Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до
двора золотого.
А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла
— не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.
Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його
старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в
образи посадили та як до святої молилися — так її любили. Але що ж? Олена як
сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й
пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною
крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її,
такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!
Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став — мов крига леду студеного:
ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його
розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу
божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав — той чистий полонинський
вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло,
горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темному гаю...
А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як
устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! — та й вийде, мов
п'яний, надвір. А стара ненька плаче; «Синку, Іванчику мій золотий, чому ти
такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки
впрохати!» Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі
в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.
Дав господь і Николая святого діждатися. У нас храм. А красно та любо на божому
світі! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові
позацвітали та припорошили шовкові трави, мов золотим маком. Цвіти та цвіти,
цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка-річка бринить по білому
камінню — ти б гадав, що срібло розсипалось та задзвеніло. Мило, весело! Лиш у
Івановій хаті сум, мов у домовині. Стара куди кинеться — плаче:
«Синку мій, Іванчику мій! Іди, — каже, — хоть до тещі на храм, може, межи людьми
розважишся. Іди, любчику мій».
— Піду! — каже Іван, а сам аж чорний,, так змарнів. — Піду; збирайся, жінко,
підемо обоє.
Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як
припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! «Господи, — каже, —
господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його
поховати — легше мені буде!» Кроваві сльози почуріли з темних її очей.
А молоді ідуть собі плаєм — нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить:
«Співайте, співайте, люде, з нами — дивіться, як красно дав господь милосердний,
— співайте!» А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: «Любіться,
обніміться, люде! Обгорніться чистою любов'ю — от як ми!» А самі пригорнуться
одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька ґуля та ґуля
собі плаєм, та в одно гуде: «Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з
кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви — світ сесь солоденький, — збирайте!» А
кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: «Ану, люде, ану!
Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому — от як та от
як!» А сама як підскочить собі, як знов заспіває — аж дзвонець-зілє у траві
зашумить!
Іван повеселішав трошечки.
— Олено, серце! — каже. — Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то
заспівай хоть! Вона зараз і завела:
Гей, засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузі, в лузі,
У лузі пшениця —
Там дівчина прекрасна.
Пшениченьку дожинає
Та угору поглядає:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокіл підлітає?
Літає він да літає,
В квартирочку зазирає:
«Гей, сію руту,
Да сію руту, —
Гой, подай, мила, руку!»
«Рада б тобі ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати —
Годі рученьку дати».
«Да відсунься, моя люба,
Да відсунься від нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб'ю нелюба,
Да як того голуба!»
Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм — ти казав би, кожде дерево
співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! — Василь стоїть перед ними. Увесь
у золоті, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на
личку. За ременем пістолета та насаджувані ножі.
Молоді стали. Василь протяг руку:
— Як маєшся, брате Іване? Здоров?
— Здоров, славити бога! А ти?
— Здоров, друже мій.
Та й поцілувалися.
— А се де ти дотепер був? — став Іван питати.
— Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців, — гадав
забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по
тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай,
пане-брате, віку молодого — віддай її мені!
— Жартуєш, Василю!
— О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: віддай мені Олену!
Іван засміявся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув. Іван вихопив і собі ніж —
пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони
боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля — грим! Кров бризнула
у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба
товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та
хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що — не трафила свого
чоловіка, але Василя, — а Іван усе те видів.
Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.
— Братику, братику мій, як рідний! — ми оба нещасливі!
А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим
віттям ялиновим.
— Вопівночі, — каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!
Під полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на
Іванові закривавлена трохи, більш нічого.
* * *
Гостей повнісінька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики
грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано — у тещі. Олена
біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого
й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.
— Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка
покривавлена? — .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.
— Лишіть, нене, — каже Іван, — не обтирайте! Се кров з ясного молоденького
сокола.
— Убив сокола, та пір'я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, — стали
другі парубки казати, що там у храму були.
— Питайте жінки! — промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. — Питайте її, чому
вам пір'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
— Сиди, ані руш! — крикнув Іван.
Стара в плач.
— А оце, — каже, — я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився?
Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Іван обернувся до парубків:
— Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
— Просимо, просимо! — обізвалися усіма.
Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба
полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, — геть-геть
розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї
тещі:
— А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?
(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)
— Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без
права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через
стіл. Пропав.
* * *ї
Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у
чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй
жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя,
зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що
його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на
груди та й промовив:
— Маєш, — каже, — братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.
Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій
знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула — таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка
Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.
Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не
запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від
других, те й вам розповів.
(1862)
Читати
Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той
на папері не спишеш, — такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як
уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем
гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. «Що ти, дівко, там забула?» — кричить
мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. «Ненечко, ох ненечко люба,
най хоть надивлюся!»
А легіні наші мов не видять, що дівчата в'януть. Понасувають кресаки на
мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию
та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі,
що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав
та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі
вхопишся, так засіяють!..
Вечір дав бог тихий та милий, — сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі
сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а
дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням
жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх
ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та
високими нашими горами!
— Чого ти так засумував, Василю? — став один легінь другого питати. — Чи не
болить тебе знов голова?
— Або мене коли голова боліла? — каже другий.
— А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?
Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:
— А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?
— Дівчина на цілу Буковину! — каже Іван. — Гадаю за тиждень старости слати.
Василя мов на паль хто посадив би.
— І я гадаю, — каже. — старости посилати.
— Як собі, братчику, любиш! — умкнув Іван та й стис плечима.
Василь ще дужче осердився:
— Таже, — каже, — оба, чей, з нею не оженимося?
— Оба, правда — ні, але я то знаю, що оженюся з нею.
— А чому ти, чому не я?
— Тому не ти, — каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, — бо я старший, і
дівка моя має бути!
— Коли ж бо вона мене любить, — каже Василь, а сам аж кипить.
— А я її люблю, — каже Іван, мов кам'яний.
— Або най так буде, — каже Василь, — як дівка пристане.
— І так ні, — став Іван спроволока говорити. — Олена буде моя!
— Хіба мене не буде! — кремснув Василь.
— На таке я зараз пристаю, — відвернув Іван смішком. — Ходім та поміряємося: хто
виграє, того й дівка буде.
— Ходім! — крикнув Василь.
— А чим, ножами чи пістолетами? — питає Іван.
— Чим хоч! — верещить Василь. — А Олена буде моя!
— Та вже побачимо, — рече Іван, — як нам лицарське щастє послужить. Гайда!
Пішли в чагір... Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.
Іван і Василь — були се два багатирські сини із Соколія.
Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне
любилися, — бувало, ні кроку один без другого.
Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли
піде на базар — то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте,
опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то
гатить топірцем — не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди
з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже
його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого
по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук,
а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих
святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить
бути, аби не знати що, — дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна
пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію
бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину,
та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:
— Дєдю, дайте мені одну корову!
— А тобі нащо? — питає старий.
— Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.
— Возьми собі, сину! — каже старий.
Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, — згорів на шкрум...
Ще одно вам розкажу.
Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі
усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків,
щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества,
ба пояси, ба баюри, доста того — посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без
опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. «Так тобі
треба, — каже, — най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на
нашій царині є цвіту доволі!» ...Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його
там прив'язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від
Івана він не утік.
При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і
зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А
побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то
нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало...
У нашому чагорі є красна велика поляна, покрита шовковою травою та усілякими
цвітами; тут наші парубки поставали.
— Стріляй! — каже Іван.
Василь стрілив. Лиш фоя посипалася з ялиці, а Іванові нічого не сталося.
Іван засміявся; звів скалки, пістоля загриміло — а з Василевого плеча почуріла
кров по тоненькій сорочці рантуховій, що сестричка усіма шовками та загірськими
ліліточками повишивала.
Іван заток пістоля за ремінь, а сам пішов до Василя — слеза йому в очах
закрутилася.
— Видиш, брате, — каже, — треба нам сього було?
— Зав'яжи мені руку, — каже Василь, спершися на дерево, — бо зачинаю ослабати.
А кров, бачите, так грає косицями.
Іван здоймив собі боржій шовкову хустку з шиї, приклав лісової губки до рани та
й зав'язав.
— Ходім, — каже, — тепер додому, я тебе підведу.
Пішли мовчки. Але недалеко хати каже Василь:
— Олена тепер твоя!
— Авжеж, — каже Іван, — по-лицарському праву моя.
— Я без неї не можу жити, брате Іване!
А се так жалісно промовив, що аж трохи не сплакав. Іван стис плечима.
— Попрощаймося, брате, — став Василь далі казати, а сльози йому, як град, гарячі
по тварі покотилися, — попрощаймося, братчику! Двадцать років ділилися ми лихом
і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику.
Прощай мене!
Обнялися, поцілувалися, сплакнули та й розійшлися. За Василя ніхто більше не чув
— пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у
опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська. Будемо
видіти, а тим часом ходім до старої Гинцарихи...
Федора Гинцариха була собі багачка на все село, але не сиділа вона в селі,
тільки у потоці, у Ріжі. Мала вона там побиті хати та й мешкала собі, мов яка
вельможна. А дочка в неї, дочка! — чорнобрива, кароока, а на личку, мов
полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де
.коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний — Олена
все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло
віконця: «Тут тобі, донечко, — каже, — сидіти, а не коло печі вештаться.
Личенько згорить».
Але полювали раз над Ріжею два легіні: Іван і Василь.
— Е, що! — каже Василь до Івана. — Годі, ходім домів! Щось мені сьогодня не йде
під кріс.
— Ходім, — каже Іван, та й пішли. Але не учинилися вони ще в потоці, аж тут
здоймився вітрець, звіяв хмарку до хмарки, та й ні з сього, ні з того став дощик
росити. А наші стрільці навіть без сердаків.
— Що робитимемо? — питає Василь.
— Хіба повернім до Гинцарихи та пересидимо, заки дощик перейде, — каже Іван.
Повернули. Стара приймила їх любенько, бо зроду щира була, а часом то любила й
забавитися. Наші легіні не були від того.
Але тут інше сталося. Олена, скоро побачила Василя, то аж ув'яла, як та квіточка
на сонці, а Іван, уздрівши Олену, аж упрівав. От таке-то тутки подіялося, та й
то за одну минуточку.
Дощик попійшов трошки та й став. Небо знов чисте стало, як дзеркало; гори дишуть
усіма запахами, — красно, любо, мило.
Парубки попрощалися, пішли, а удова їх випровадила аж за ворота. «А що, — питає
жартиком, — котрий з вас шле старости?»
Легіні усміхнулися, подякували старій та й пішли мовчки Ріжею. Сказали собі
«добраніч» та й розійшлися.
Се діялося в суботу. В неділю стрілялися наші парубки, а в понедівнок, знаєте,
був у Гинцарихи молодший брат Василів та й дав Олені знати, щоби вона на його
надії не мала. «Ми, — каже, — з Іваном мірялись: я пройграв — а ти будеш
Іванова. Але не забувай про тото Василя — ти його ще колись побачиш, а сим часом
бувай здорова!»
Післанець лишень сказав своє та й пішов, а Олена в плач, у голос:
— Ох, Васильку мій! ох, Василечку мій! ох, Василиченьку мій!
— Годі, годі, любко моя! — каже стара, а сама так і журиться. — Годі, донечко
моя, бо головка болітиме, та ще на личку мені змарнієш, годі, щебетушечко моя!
— Нащо мені краси, нащо мені личка мого рум'яного, коли Василечка нема? Ох,
вайльо, вайльо!
— Бідо ма бо з тобою, дівко! — стала стара нарешті сердитися. — Або Йван, може,
не кращий від Василя, або, може, не однакі багатирі?
От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але
вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала
та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька.
Під полуднє летить служниця, що за ворітьми стояла, щодуху в хату.
— Газдине, — каже, — до нас старости йдуть! Стара шурхнула з постелі в кліть,
щоби хоть перебратися, бо з жури за дочкою навіть не перебиралася сьогодня, — ..
а сама вже така рада, господи! «Що ж, — гадає собі, — віддам мою одиначку за
хорошого парубка, то й минеться її туга».
Пішла в хату. Старости привіталися, поцілували її в руку.
— А раді гостям, паніматочко?
— Добрим людям хто ж не рад би? — каже стара. — А яка щаслива година вас
принесла? — а сама сіла собі в образи.
— Приніс нас, паніматочко, сивий кінь до вашеці на поклін від князя молодого до
двора золотого.
А самі уклонились тричі. Стара зараз пристала, доньки навіть не питаючи. Хотіла
— не хотіла бідна Олена, подавала увечір рушники; а взимі відогралося й весілля.
Привіз Іван свою молоду жінку до себе, а сидів він далеко уверху. Що вже його
старі не тішилися, господи! Коли б були могли, то би були свою молоду невістку в
образи посадили та як до святої молилися — так її любили. Але що ж? Олена як
сумує, так сумує. Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й
пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною
крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втичне, слухаючи її,
такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!
Іван був і досі неввічливий, а тепер ще гірший став — мов крига леду студеного:
ні доброго слова з його не почути, ні ради, ні поради. От хіба тілько в його
розривки було, що стане, бувало, під явором на обочі та придивляється світу
божому. От тогді ніби трохи повеселішає, ти б сказав — той чистий полонинський
вітер тугу його розвіяв або перед сонечком ясним, що у синіх високостях сіяло,
горе його розтопилось і, як віщун наш любий каже:
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темному гаю...
А в хаті сяде собі кінці стола, зіпреться на руку, засумує, потемніє, а далі як
устане, як удариться по полах руками, як вдихне тяженько! — та й вийде, мов
п'яний, надвір. А стара ненька плаче; «Синку, Іванчику мій золотий, чому ти
такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки
впрохати!» Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі
в городчику та стебельце васильчику до серденька горне.
Дав господь і Николая святого діждатися. У нас храм. А красно та любо на божому
світі! Пташки щебечуть, що чоловік аж сам себе не чує, зелені ліси ялинові
позацвітали та припорошили шовкові трави, мов золотим маком. Цвіти та цвіти,
цвіти та цвіти, та запахи, та радощі, а Путилівка-річка бринить по білому
камінню — ти б гадав, що срібло розсипалось та задзвеніло. Мило, весело! Лиш у
Івановій хаті сум, мов у домовині. Стара куди кинеться — плаче:
«Синку мій, Іванчику мій! Іди, — каже, — хоть до тещі на храм, може, межи людьми
розважишся. Іди, любчику мій».
— Піду! — каже Іван, а сам аж чорний,, так змарнів. — Піду; збирайся, жінко,
підемо обоє.
Зібралися, пішли. Стара випровадила їх аж у плай, вернулася, плаче. А далі як
припаде до образів, як стане поклони бити, як стане русти! «Господи, — каже, —
господи милосердний! Коли нема вже моїй дитині ліпшого, талану, то волію я його
поховати — легше мені буде!» Кроваві сльози почуріли з темних її очей.
А молоді ідуть собі плаєм — нічичирк. А пташка так щебече гаєм, аж просить:
«Співайте, співайте, люде, з нами — дивіться, як красно дав господь милосердний,
— співайте!» А квіточки, що краєм процвітають, собі просять: «Любіться,
обніміться, люде! Обгорніться чистою любов'ю — от як ми!» А самі пригорнуться
одна до одної, мов справді вони обіймаються. А бджілка манесенька ґуля та ґуля
собі плаєм, та в одно гуде: «Ану, люде, ану подивіться на мене! Адіть, я з
кождої чічки мід збираю; збирайте ж і ви — світ сесь солоденький, — збирайте!» А
кобилечка невеличка собі виспівує та вигукує в зеленій траві: «Ану, люде, ану!
Годі журиться, ану лиш погуляточки, погуляточки по світові божому — от як та от
як!» А сама як підскочить собі, як знов заспіває — аж дзвонець-зілє у траві
зашумить!
Іван повеселішав трошечки.
— Олено, серце! — каже. — Коли нема мені від тебе ні словечка любого, то
заспівай хоть! Вона зараз і завела:
Гей, засвіти, місяченьку,
Да й ти, зоре ясна!
А в лузі, в лузі,
У лузі пшениця —
Там дівчина прекрасна.
Пшениченьку дожинає
Та угору поглядає:
Гей, чи високо
Да чи далеко
Сивий сокіл підлітає?
Літає він да літає,
В квартирочку зазирає:
«Гей, сію руту,
Да сію руту, —
Гой, подай, мила, руку!»
«Рада б тобі ручку дати,
Та боронить стара мати:
Узяла мати
Нелюба до хати —
Годі рученьку дати».
«Да відсунься, моя люба,
Да відсунься від нелюба!..
Зайду я з луга,
Та заб'ю нелюба,
Да як того голуба!»
Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм — ти казав би, кожде дерево
співало з безталанною молодичкою, аж тут цуп! — Василь стоїть перед ними. Увесь
у золоті, а сам красний, красний! — ще кращий, як був, лиш що поблід трошки на
личку. За ременем пістолета та насаджувані ножі.
Молоді стали. Василь протяг руку:
— Як маєшся, брате Іване? Здоров?
— Здоров, славити бога! А ти?
— Здоров, друже мій.
Та й поцілувалися.
— А се де ти дотепер був? — став Іван питати.
— Був я, пане-брате, в Угорщині в опришках; старшував на сто хлопців, — гадав
забуду своє кохання. Годі! Тепер вернув до тебе довідатись, як живеш. Значно по
тобі, що нещасливо. А Олену пізнав би хто сьогодня, що то вона? Не коротай,
пане-брате, віку молодого — віддай її мені!
— Жартуєш, Василю!
— О, я вже давно забув, що тото жарт! Я направду кажу: віддай мені Олену!
Іван засміявся, а в Василя уже й ніж у руках блиснув. Іван вихопив і собі ніж —
пустилися один на одного, мов ті тигриси молоді. Страшно було дивитись, як вони
боролися, довго не пізнати було, чий верх. Аж тут пістоля — грим! Кров бризнула
у три косиці, Василь повалився до землі, а Олена, мов нежива, на його. Як оба
товариші боролися, то вона вихопила своєму чоловікові з-за ремня пістоля та
хотіла йому в груди, але чи їй дуже рука тряслася, чи що — не трафила свого
чоловіка, але Василя, — а Іван усе те видів.
Упав Василь та й лежить. Іван схилився, здоймив його на руки та й заплакав.
— Братику, братику мій, як рідний! — ми оба нещасливі!
А Василь ані ворухнеться. Добре утрапила.
Пообтирався далі Іван, узяв товариша на руки, заніс у чагір та й накрив зеленим
віттям ялиновим.
— Вопівночі, — каже, я прийду та тебе поховаю... Ходім, жінко!
Під полуднє стали у старої Гинцарихи, тихо, гейби нічого не було; лиш сорочка на
Іванові закривавлена трохи, більш нічого.
* * *
Гостей повнісінька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики
грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано — у тещі. Олена
біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого
й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.
— Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка
покривавлена? — .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.
— Лишіть, нене, — каже Іван, — не обтирайте! Се кров з ясного молоденького
сокола.
— Убив сокола, та пір'я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, — стали
другі парубки казати, що там у храму були.
— Питайте жінки! — промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. — Питайте її, чому
вам пір'я не намикала: не я убив сокола, а вона.
Олена встала та хоче виходити з-за стола.
— Сиди, ані руш! — крикнув Іван.
Стара в плач.
— А оце, — каже, — я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився?
Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!
Іван обернувся до парубків:
— Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.
— Просимо, просимо! — обізвалися усіма.
Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба
полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, — геть-геть
розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї
тещі:
— А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?
(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)
— Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без
права.
Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через
стіл. Пропав.
* * *ї
Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у
чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй
жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя,
зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що
його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на
груди та й промовив:
— Маєш, — каже, — братчику, пам'ятку навіки! Я не забарюся!
Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.
Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій
знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.
Не прийшла стара мати: як учула — таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка
Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.
Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!.. Але я сього не
запам'ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від
других, те й вам розповів.
(1862)
Читати
Сафат Зінич
Я собі вже не раз отак сиджу та гадаю: як-то, бідний світе, деякого сердешного
некрута[1] б'ють да глузують при тій науці! А мене було і пальцем ніхто не кине,
не то що. Але ж бо я і бравсь швидко тої муштри! було капрал мені ні покаже, а я
вже і вдав. А пан майор наш і розсудили:
— Тобі,— кажуть,— не при вербецирці маятись: скоро по обрихтунку[2] підеш до
полку.
От і пішов.
Наш полк стояв тоді аж у Банаті, далеко. Трохи не два місяці машерували, доки
зайшли.
Мене дано до гранатирів, до першої компанії, до третього цугу, що по кватирах
собі стояв. А добрі кватири мали! все в сербів; багачі, знаєте. Туда ситні краї,
не такі як у нас, чи що.
А мені звелів капрал йти на кватиру з одним старшим жовніром, Сафат Зінич
звався. Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й
не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера,
чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись.
А ми мали кватиру ув одної удови. Славили, що колись-то вона і багачка була, да
на старості літах довелось збідніти. Слабовита була — ув одно лежала. А діточок
не було в неї, лиш одна дівчина, Марта звалася, молоденьке та плоховите собі,
знай та співушечка в лісі. Як було глянеш в очиці її тихонькі та благонькі або в
личко бліде, замучене, то тільки що не зомліє; така вже безталанночка собі була!
У вдови жили ми, як у свої рідні! І хліб нам був один, і сіль не ховав ніхто
з-перед нас. Сафат було і дров купить (він мав, знаєте, гроші ще з дому), і
скорому устарає, що треба. Дуже бідну удову жалував. А я вже і дров утну, і води
внесу, і скрізь покутаю, як треба, щоб то, знаєте, на дівчину легше. А вона, моя
рибочка, було аж плаче: «Чи отсе вас, — каже,— бог з неба до нас, бідних,
послав, чи що?»
Зразу ще, як ми там були на кватирі, то ходив один молоденький сербинчук, Янко
звавсь; хороший парубок дуже. А що вже любила його наша тихонька Марта, то,
мабуть, і в співанках нема так. Як го було одного вечора не видить, то і
вечеряти не ме і виплаче любі свої оченятка, аж нам їй жалко стане. А вони були
заручені з собою, бо там, знаєте, така вже установа, що два або три роки передом
собі слово дають, а відтак аж побираються.
А Янко ходив, що ходив, а далі і приостав ходити. Переказував, що вибирається за
Дунай в купецтво. Нарешті вже і не прийшов. Поїхав, мабуть.
Одної днини йдемо ми від бефелю[3], аж чуємо: на нашій кватирі гомін Прибігаємо,
аж тут уже усі сусіди пораються коло сердешної Марти, що вже мертва на полу
лежить, мов та щебетушечка убита. Ми зараз стали і питати, що отеє таке за
лишенько подіялось, відколи ми з дому. А люде всі якраз нам і відповістили:
— Янко,— кажуть,— відослав її перстень; висватав собі другу, багачку, у Василя
Карадіча, коли знаєте.
— Чи так? — каже Сафат, а сам унурив соболі свої очі в землю. Нічого більш не
сказав.
Третьої днини поховали і Марту, і стару, а самі пішли на іншу кватиру.
У дві неділі по тім гуки по селу. Карадіч дочку оддає, а Янко ходить з дружбами
хата до хати та збирає собі бояре, спрошує гості на весілля.
Увечір збирається і Сафат.
— А ви куди оце? — питаю.
— На весілля,— каже,— іди принеси мені доброго вина відро та колач! — а сам
кинув мені червінця.
Я побіг. Приходжу, а Зінича вже нема, пішов. «Що тут робити?» — думаю я собі.
Беру вино та біжу за ним. А у Карадіча ні крик та ні ґвалт на подвір'ю.
— А там що таке? — питаю людей.
— Сафат Зінич застрелив молодого,— уповідають. Я закаменів.
— А де ж він? — кажу (Зінич оце).
— Пішов сам до арешту,— кажуть.
Убрали арештанта в залізо та оддали в катуш. Осудили на сердешного десять рік
тяжкої неволі. Я проводжав 'го аж за місто, та так уже жаль!
— Братику, камрате мій дорогий та любий, чого ви оце так марне пропадаєте?
— За правду, товаришу! — промовив, як у дзвін вдарив, а сам ні ся скривить.
Жовняр раз був.
[1] Некрут — рекрут, новобранець.
[2] Обрихтунок — військове навчання.
[3] Бефель — служба.
Читати
Нива
Доки маю світом нудить,
Доки маю люде гудить,
Доки маю дожидати,
Заки Галич зможе встати?
Ліпше сам я рано встану,
А сповівшись щиро богу,
Займу плуги круторогі,
Зорю гори та й долину,
Зорю свою Буковину,
Як наш Тарас, як мій тато
Научив мене орати;
І віру, любов, надію
Буковинов скрізь посію.
Виростай же, руський боже,
Пшеницю, як лаву!
Хай зародить моя низа
На співацьку славу,
Хай в'яжеться колос в колос
Від верха до долу,
Хай сіється, Буковинов
Правда, віра, воля!
А я піду — як палата,
Так і бідна хата,
Піду руськов Українов
Женчиків збирати.
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
Та й дякуйте богу,
Що поміг нам жито жати
На своєму полі.
Що не підем зажинати,
Мов крепак мізерний,
У чужий край, чужі люде,
На коробку зерна.
Вже не будем, женці мої!
Безсмертний наш Батько
Научив нас свою землю
Питому орати.
Тепер уже знаєм...
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.
А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люде не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють...
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить...
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.
Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися!
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!
Читати
Лук'ян Кобилиця
Було колись в Буковині —
Добре було жити.
Не знали ми, що то біда
Та що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка;
А вна собі молоденька,
Як у траві чічка.
У батенька у Стефана,
В Волощини неньки
Пробувала. Не спиняли,—
Що багло серденько,
Що хотіла, те й робила:
Гуляти — гуляла,
А хотіла рано встати,
То рано вставала.
А хотіла попіспати
В шовкових перинах,
То ненечка старенькая
На пальцях ходила,
Журилася, молилася,
Двері підливала...
На острішку в'ють голуби,
Вона їх вмовляла:
«Не гудіте, голубочки,
На побитій[1] хаті,
Не будіте мою дочку
В тисовій кімнаті,
Бо я знаю, коли маю
Донечку будити...»
Не плач, серце Буковино!
Що ж мусиш робити,
Коли така уже доля
Твоя на сім світі...
Батько помер, неньку вбили,
А сироти-діти
Розібрали добрі люде
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце моє
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину,
Головонько бідна!
Та й запродав ляшкам-панкам
У другу неволю...
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!
Шумить, летить наш Черемуш
Кровавий у море.
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучили,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втопя,
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув[2] наш Сокільський[3],
Голосить Сучава[4]:
«Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..[5]
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостини,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточили
Кровавії ріки —
Сини мої, сини мої,
Пропали навіки!
Навіки-сте запродані
У панську неволю,
А нікому уступитись
За праведну волю».
Уступався Юрій Гінда —
Нема го на світі;
Уступався Поколія[6]—
Пішов в землю жити.
Обізвався Кобилиця:
«Гори мої сині,
Або я вас вирятую,
Або за вас згину!»
Стоїть місяць серед неба,
Нікому не світить;
Русалоньки не виходять
На берег ся гріти;
Тілько сови посідали
Собі на коморі,
Та хтозна-що межи собов
Потихо говоря.
Може, собі нагадують,
Як колись-то було
На волоській Буковині?
Було, та минуло!
А може, вни говорили
Про руські соколи:
Чи муть вни ще гнізда вити
На тім Довгім полі?
Святий знає,— я не знаю...
Сердечко щось мліє...
Ходім ліпше подивитись,
Що в Плоскім[7] ся діє.
Сидить Лук'ян кінець стола,
На руки схилився; .
Сидять кругом депутати[8],
Кождий зажурився.
Вернулися сеї ночі
Від цісаря з Відні,—
І там нема порадоньки
Головоньці бідній...
Цісар сидить на стільчику
Та в картах ся грає,
А ті гори буковинські
Нехай пропадають!..
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руський рід!
Так німці си нишком у Відні гадають
Та риють великий, великий нам гріб.
Копайте, панове! Копайте, здорові!
Хто яму копає, собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.
А ми підем з топірцями
В зелену діброву,
Та витешем домовину
Велику, кедрову,
Та пішлемо до цісаря
В німецьку столицю...
А самі ся подивимо,
Що наш Кобилиця
Молоденький поробляє,
Та що його гості
Депутати собі діють
В хаті на помості?
Скочив Лук'ян із-за стола:
«А сором-бо, браття,
А сором-бо журитися
У гуцульській хаті!
Наші батьки не журились,
Та й нам ще не конче
Журитися! Наша правда
Велика, як сонце!..
Ми не платим цісарщину[9],
Щоб німці з-за того
Справляли нам кайданнячко
На руки, на ноги.
Ми не даєм до прийому[10]
Сини наші бідні,
Щоби цісар бенкетував
За них собі в Відні.
Не так, браття депутати!
Він цісар для того,
Аби правду святу беріг,
Як бога святого,
Аби нарід ущасливить,
А не закопати!
Ану, хлопці, ану живо
Коня осідлати
Мені мого вороного!
Що буде, те й буде,
А я їду в Угорщину
До міста до Буди[11].
Угре волю добувають,
Поможуть і нашу.
А ви стада воронії
Женіте на пашу.
А як прийдуть з Угорщини
Від мене вам вісті...
Тоді треба, пани-браття,
На коники сісти...
А де тепер наш Черемуш
Глибокий ся точить,
Там мусить кров поточитись,
Панове-молодці!
А тепер ми з карим стадом
В зелені діброви!
Поки верну з Угорщини,
Бувайте здорові!»
[1] Побитий — вкритий ґонтом (дахом).
[2] Зарув — заревів.
[3] Сокільський —гора над Черемошем.
[4] Сучава — назва ріки й міста на ній.
[5] У ляцькій неволі — у польсько-шляхетській неволі.
[6] Юрій Гінда, Поколія — ватажки карпатських опришків. Першому з них Федькович
присвятив поему під назвою «Юрій Гінда».
[7] Довгополе, Плоске—назви буковинських сіл, де діяв Лук'ян Кобилиця..
[8] Депутати—селяни, обрані до австрійського парламенту влітку 1848 р.
[9] Цісарщина — державний податок.
[10] Даєм до прийому — посилаємо рекрутів до австрійської армії.
[11] Буда — назва старовинної частини Будапешта.
Читати
Дезертир
Ой сів же він при столику,
При світлі думав,
Писаннячко дрібнесеньке,
А він го читав.
Писаннячко дрібнесеньке,
Листочок — як сніг;
Склонив же він головоньку
К столові на ріг.
«Ой ненечка старенькая
Ми пише в одно,
Що там зима тяженькая,
А їй студено;
Нема, нема єї кому
Врубати дрівець,
Бо їй синок один в дому,—
Цісарський стрілець»
І схопився, як поломінь,
Полетів, як птах,
А вітер з ним не йде вдогіїїь,
Бо годі му так;
Бо він летить до матоньки
Старої домів,
Дрівець єї врубатоньки,
Би хатку нагрів.
[1861]
Читати
Пречиста Діво, радуйся, Маріє!
У синє море сонце ясне тоне,
І своє світло, ніби кров, червоне,
По всій країні доокола сіє;
А там зозульку в гаю десь чувати,
А там дзвіночок став селом кувати,
Там в борі вітер листям шелевіє:
Пречиста діво, радуйся, Маріє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Он молод жовняр ліг си на мураві,
Личко студене, шати му кроваві, —
Розстрілен нині; бо самий не вміє...
Камраття[1] яму темну му вкопали
І на спочинок бідного в ню склали;
Уже не скаже, як дзвінок запіє:
«Пречиста діво, радуйся, Маріє...»
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Під плотом сіла удовиця-мати,
До себе тулить бідне сиротяти
І плаче ревне, серденько їй мліє, —
Ба вже не плаче, вже і не голосить,
Склонила голов — більше не підносить;
Зірниці плачуть, а дзвінок німіє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє.
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Там онде блудить сплакана дитина
Без тата, мами, бідна сиротина,
Нічо не їло, душечка му мліє, —
І хоче в хату бідня навернути,
Господар псами тровить єго, чути:
Верескло, впало, кров ся з ніжки ліє...
Пречиста діво, радуйся, Маріє.
Пречиста діво, радуйся, Маріє,
Бо я не можу... Вшак[2] я маю душу,
І чути мушу, і дивити мушу,
Що тут на світі, ах, тутки ся діє;
Да як до гробу зложать моє тіло,
Де темно, тісно, студено, зотліло,
Де нич[3] не плаче, де усе німіє,—
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
[1861]
[1] Камраття — товариші.
[2] Вшак — адже.
[3] Нич — нічого, ніщо.
Читати
Україна
Україно, Запороже, годі вас забути,
Ах, бо мило тамки жити, мило тамки бути,
Де ті трави шовковії славні степи криють,
Де ся квіти поза квіти в зимних росах миють,
Де стада ржуть, де соколи, де вірли співають,
З буйним вітром у заліжку козаки літають.
Хто ж то може знов забути могили, кургани,
Де козацтво українське, славні отамани
Свою славу сном провадять, славов серце гріють,
А ті думи богатирські так-то гарно піють,
Що аж тут ся відзивають, що аж тут їх чути, —
Україно, Запороже, можна вас забути?
Онде грає жвавий хлопець у торбан весело;
Онде дівча йде по воду, думку йкусь завело;
Там сопілка приграває, ніби соловіє,
Що там в гаю калиновім піє все та піє;
А там бджілка злотокрила думно си співає,
Обмучилась медівницев, ледве що вертає.
Он колишесь тихий Дніпер: вечір — він дрімає,
А по синій єго фалі човенце плаває,
В ньо си сіло гарне дівча, красне, як малина,
А хороший кермаченько ляг їй на коліна,
Обзирає сороківці, що в коралі в'яжуть,
А потому, а потому... Далі вже не скажу;
А хоть рад би-м і сказати, але наші милі
Вже пропали в синій мряці, що Дніпер укрила.
Далі видко білий хутор, пасіки, ставочок,
Знов байрак там яворовий, вишневий садочок,
А в садочку мила хатка; тамки на порозі
Сіло дівча русокосе — ах, які ж там нозі! —
Та й іголков тонесеньков шиє в хустку квіти:
«Де ти бавиш, біловусе, де, мій ясний світе?»
Тихо, тихо, любе дівча, — видиш он сокола?
А дівчина — чорні очі — глипла доокола:
«То не сокіл, то мій милий вороним літає!»
Та й схопилась красавичка, ліску відчиняє.
А сокіл вже на подвір'ї, дівчину любує;
Вна го хоче посварити — годі, бо цілує.
Глянь там далі на прикмету: думаш, там соколи!
Ні, там славні чумаченьки возя з Криму соли.
От, дивися, вже і стали, вже й воли пустили,
Вже і ватра запалена, вже ся розложили.
Той готовить ситу кашу, ті вози знов мажуть,
Хлопці шумки заспівали, старші казку кажуть.
Далі, далі — онде небо багром рум'яніє;
Слухай добре, як-то мило десь дзвіночок піє
То в тій церкві там, за лісом, з дев'ятьма
верхами —
Всі покриті срібнов бляхов, злотними хрестами,—
А священик-старець ходить по святій контині,
Молить слави Запорожу, щастя Україні.
Читати
Русь
По «Mignon» Гете
Ци знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де Дністер грав, де Галич иечаліє,
Де руський край, де руське серце мліє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда піду з тобов, соколе.
Ци знаєш, де там Левова палата,
А в їй мурах вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені.
«Де Лев наш, де?» — питають, засмучені.
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда піду з тобов, соколе.
Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда підемо, мій соколе.
Читати
Підписатися на:
Дописи (Atom)